Ніна весь день металася по хаті, готуючись до приїзду сина з невісткою. Накрила стіл, як на свято. Коли ж вони нарешті приїхали, виявилося, що все було дарма. “Ми тільки за огірками”, – сказав Андрій

Крізь нещільно закриті фіранки в кімнату обережно прокралося ранкове світло. Ніна Михайлівна прокинулася давно і просто лежала, байдуже розглядаючи стелю. Потім, вона повільно піднялася і звично заправила ліжко і неохоче пішла вмиватися.

Весна цього року видалася ранньою. Сніг вже практично зійшов. Але ночі ще стояли холодні. На ранок у хаті ставало холодно. Дякую Петровичу – на тижні дров привіз. Тепер би прибрати їх, та сил не вистачає. Так і лежать, звалені поруч із хвірткою.

Ніна Михайлівна задумливо постояла біля холодильника. Взимку вона його вимикала – що дарма електрику мотати? Холоду і на веранді вистачає. Та й що зберігати у ньому? Піст. Та й живе одна. Відчинила дверцята старого агрегату і витягла звідти пачку печива. Печиво вона собі й у піст дозволяла. До чаю. Без чаю з печивом життя було б вже не те.

На плитці закипав облізлий емальований чайник. Жінка акуратно налила з маленького заварничка вчорашньої заварки, обережно розбавила кип’ятком і присіла на край кухонного столу, задумливо глянувши у вікно. Так… дрова треба терміново прибирати, бо хмари на небі, не дай Бог дощ поллє…

Біля хвіртки з’явилася Тетяна, донька сусідки Олі, і попрямувала до будинку. Ніна Михайлівна спішно накинула хустку і вискочила на ґанок. Дівчинка сяяла:

– Баба Ніна, баба Ніна! Мама просила передати, що дядько Андрій дзвонив. Сказав, що завтра приїде. Просив, щоб ти нікуди не йшла!

Телефон тільки в Ольги був, один на все село, та й той погано працював: то тріск стояв, то слова пропадали, то взагалі нічого не було чути. Жінка ойкнула. Андрійко…синочок …

– Баба Ніна, ти чого? – запереживала Тетяна, вдивляючись у обличчя старенької. – Все в порядку? Може, тобі чимось допомогти?

– Ні, ні, все добре, сонечко, біжи, біжи. Дякую тобі.

Ой, Андрійо, Андрійко… Ну нарешті… Радість яка… Напевно, всією родиною приїдуть. І Юля, і онуки. А внуків, Рому зі Світланкою, вже років зо три не бачила. Тільки на фотокартках. Та й фотокартки старі, тоді ще школу не закінчили. А зараз вже зовсім дорослі. Та й син із невісткою більше року не заїжджали. Але воно й зрозуміло: триста кілометрів… наїздишся тут?

Із задумливих роздумів Ніну Михайлівну вивів кіт. З’явився після нічних пригод і з подивом побачив господиню, що сиділа на вулиці. Потерся об ноги. Жінка залишила свої спогади, тяжко піднялася з лави і повернулася до хати.

Знову закип’ятила воду і попила чаю, щоб зігрітися. Потім підійшла до буфету і відчинила ящик. Дістала гроші, дбайливо загорнуті в пакетик. Перерахувала… Не багато. Ну нічого, викрутимося, дякувати богові, що піст – хоч якась економія. Картопля своя, огірки солоні… Та й зима вже минула. Протягнемо. Як-не-як гості дорогі. Довгоочікувані. Треба в магазин сходити, не однією картоплею з огірками їх годувати.

– Ну ось, бачиш, Михайлівно, а ти переживала. Приїде завтра син і всі дрова прибере, і хвіртку заодно поправить, – пораділа за односельчанку продавщиця і швидко впоралася з поставленим завданням – набрала на невелику суму все, що було потрібно. І ковбаски, і шматочок м’яса. А як же інакше? Все-таки рідні люди та й нечасті гості. Та ще й на дві шоколадки онукам грошей лишилося. Хоч і великі вже, але все одно діти.

Дбайливо склавши покупки в сумку, Ніна Михайлівна щаслива йшла додому. Треба ще прибратися. Хоч і чисто в мене, але все ж таки… Може, й фіранки нові повісити? Хотіла на Великдень, але на що чекати? Так, мабуть, поміняю і фіранки.

Залишок дня пройшов у клопотах. Підлоги вимиті, доріжки постелені, фіранки повішені. Хазяйка допила чергову чашку чаю і із задоволенням оглянула блискуче чистий будинок. Ну і добре, от і добре. Скоро Великдень, а в мене вже все прибрано. Так, власне, й не було брудно. Смітити кому? Живемо удвох із котом.

Вночі не спалося. Треба ж, яка радість, синочок Андрійко приїжджає. Вранці Ніна Михайлівна зіскочила ні світ ні зоря – тільки почали пробиватися перші промені сонця крізь нові фіранки. Поспішно випила чаю, натягла води з колодязя, потім знову клопотала по господарству. Накривала стіл. Постелила святкову скатертину, розставила столові прилади, варила та смажила. Запахи розносилися такі, що жінка ледь утрималася, щоби не порушити піст. Але все-таки встояла і твердо вирішила, що останні дні протримається, а діти, що вже, вони не постять, хай їдять.

Коли все було готове до приїзду найдорожчих гостей, несподівано зайшов Петрович. По-хазяйськи оглянув хвіртку, що бовталася на одній петлі, оглянув купу дров. Постояв, подумав.

– Михайлівно, чуєш? Давай кажи, куди дрова прибирати. А потім хвіртку поправлю, і ґанок полагоджу, – суворо сказав він, вважаючи себе господарем становища.

З того часу, як дружини не стало, Петрович жив один, але не покинув вести господарство, та так, що будь-яка жінка позаздрить. Навіть поросяток тримав. Іншим разом Ніна Михайлівна зраділа б несподіваній допомозі сусіда, але зараз, коли будь-якої миті міг приїхати Андрійко… А тут чужі люди… Не любить він чужих… Та й засмутиться, що хтось сторонній матері допомагає, ніби сина немає… загалом, відмовилася.

Петрович образився. Ну нічого, він чоловік добрий, відходливий. Андрійко сам все зробить. Тут і справ на пару годин. Та раніше Ніна Михайлівна сама справлялася, а минулого року занедужала, та й важко стало. Та й вік вже не той.

День перевалив на другу половину. Жінка тільки зібралася прилягти – дуже вже втомилася, але, глянувши в черговий раз у вікно, побачила вдалині білосніжну машину. Ніна Михайлівна здивовано застигла – у сина зовсім інший автомобіль, а крім неї ні до кого більше не приїжджають. У селі й живе лише десяток сімей. Дачникам зарано. Але ні, машина під’їхала до її будинку. І зупинилася.

Жінка вискочила надвір. Син із невісткою вийшли з автомобіля і зустріли її.

– Андрійко, Юля, ну що ж ви стоїте? А діти де? – хвилювалася Ніна Михайлівна, метушливо заглядаючи крізь тоновані шибки всередину машини.

– Доброго дня, мамо, – Андрій обійняв матір. – Ну що ти плачеш? Та годі тобі, перестань…

– Здрастуйте, Ніно Михайлівно, – підійшла Юля і простягла свекрусі тортик і букет якихось неймовірно яскравих квітів у блискучій упаковці. – Це вам.

– А діти де? – перепитала господиня .

– А діти вже дорослі, їм з нами нецікаво, – посміхнувся Андрій і ніжно погладив крило автомобіля. – Дивися, мамо, нову купили. Будь-якою дорогою проїде. Уявляєш, за дві години до тебе долетіли – краса! Подобається?

Ніна Михайлівна кивнула, а сама раділа, що в неї вже все готове і можна одразу сідати до столу, щоб поїсти з дороги.

– Ходімо до хати, що ж ми тут стоїмо? – знову заметушилася вона.

Син, обминаючи купу дров і закриваючи хвіртки, що покосилася, сумно хитнув головою. Невістка, обережно переступаючи через зламану сходинку, сказала:

— Ви хоч би найняли когось, хай би вам будинок поправили…

Ніна Михайлівна розгублено відчинила двері. Квіти та торт у руках мішалися, постійно за щось чіплялися. Андрій прискіпливо оглянув кухню, що одразу стала тісною, зазирнув у кімнату, пройшов до столу. Взяв із тарілки шматок ковбаси, обережно понюхав і поклав назад.

– Що, Андрійко, щось не так? Наче свіжа має бути ковбаска. Вчора купувала.

– Та ні, мамо, все гаразд.

– Ну, давайте, давайте, йдіть скоріше до столу. Голодні, мабуть, з дороги? Я борщ зварила, такий, як ти, Юля, любиш. І котлетки зробила, Андрійку, твої улюблені, – метушилася мама.

Невістка взяла з тарілки солоний огірок, присіла на краєчок дивана і апетитно захрумтіла.

– Ох, як же я люблю ваші огірочки, Ніно Михайлівно.

Господиня квапливо витерла фартухом руки і витягла трилітрову банку. Остання. Ну і нехай. Все ж таки не чужі люди, не шкода.

– Ось, візьміть із собою. Поїдете – не забудьте.

Проте за стіл ніхто не сів. Юля глянула на годинник. Ніні Михайлівні стало ніяково, вона ніби відчула щось недобре і теж присіла на краєчок дивана, обережно дивлячись на сина.

– Мамо, ти вибач, ми, власне, за огірками до тебе і заїхали. Повз проїжджали. До друзів. На шашлики. Давно вже домовились. На дачу.

– Що, навіть чаю не будете? – Жінка стискала руками край халата.

– Мамо, ну ти зрозумій, я ж говорю, ми давно домовилися. Нас люди чекають. Мамо, ну ти не ображайся, ми якось потім заїдемо. Ну, розумієш, лише два вихідні, хочеться якось відпочити, розслабитися після роботи.

Ніна Михайлівна мовчки кивала, намагаючись вдивитись у синові очі. Андрій витяг з кишені товстий гаманець, дістав звідти дві купюри по тисячі і поклав на стіл. Подумав. Дістав ще одну і поклав поряд.

– На ось, купи собі щось. Або найми когось, хай тобі будинок відремонтують. Загалом, сама виріши, ти краще за мене в цьому сільському житті розумієшся. І тримайся тут. Якщо що треба – дзвони. Номер пам’ятаєш? Гаразд, поїхали ми, не ображайся, ще раз вибач, після чого швидко вийшов з дому. Дружина встала і вийшла за ним.

Ніна Михайлівна розуміла, що треба піднятися з дивана, вийти надвір і проводити їх, але не могла. У голові крутилися ті самі слова: «Ну куди вони голодні поїдуть? Які ще шашлики? Хіба це їжа? Хто їм такий смачний борщ приготує? Та й котлети теж…»

Хтось зайшов до хати. Жінка стрепенулась: «Залишаться! Повернулись! Передумали! Ну, звичайно, залишаться! Як же не лишитися?

Все-таки мама рідна, та й свої ж люди не чужі. Сльози радості потекли по її щоках.

– Андрійко! Передумали?

– Мамо… Огірки забули… А ти чого сидиш? Проводила б нас. Стільки не бачилися, а ти… Та не плач, приїдемо ми скоро. Обіцяю. Тут їхати… Всього дві години.

Ніна Михайлівна сяк-так заспокоїлася, зібралася з силами і піднялася з дивана. Вийшла на ганок і сумно поглянула вслід білосніжній машині, що спливала в далечінь. З вікон звучала музика. Жінка витерла сльози, глянула на небо і важко зітхнула: «Здається, дощ починається. Треба дрова забирати».