— Ну що ти, Марійко, які жарти? Я ж знаю, що тобі теж самотньо, хіба не првий?

– Марійко, ну пусти мене жити. Вже скільки років минуло, не можеш ти мене не простити, — сказав мені колишній чоловік. З’явився на моєму порозі з маленькою валізкою. А залишив мене 20 років тому заради молодшої.

— Ну не можу я жити без твоїх борщів, а вона,.. Я вже років через три зрозумів, що не кохаю її, але ж не міг покинути, бо народилися двоє дітей.

Я стояла, спершися на косяк дверей, і дивилася на нього так, наче переді мною примара з минулого.

Матвій не сильно змінився: ті ж сивіючі скроні, той же погляд, тільки в ньому вже не було тієї зухвалої впевненості, з якою він колись грюкнув дверима нашої квартири.

— Матвію, а ти впевнений, що не переплутав адресу? — спитала я.

— Ну що ти, Марійко, які жарти? Я ж знаю, що тобі теж самотньо, хіба не првий?

— Самотньо? — я пирхнула. — Матвію, ти хоч знаєш, як я ці 20 років жила?

— Ну, працювала, дитину ростила. Як і всі.

— Як і всі? А ти пам’ятаєш, як я залишилася сама з нашою донькою, без копійки, коли ти зник? Ти хоч раз цікавився, чи в неї все добре?

Він опустив очі. Стояв на моєму порозі, переминався з ноги на ногу, стискав ту свою валізку, в якій, мабуть, усе його життя.

— Я знаю, я був не правий. Визнаю. Але ти ж завжди була доброю…

— Доброю?! — я мало не засміялася. — А ти знаєш, що я тоді ночами плакала в подушку, бо не знала, де взяти гроші на взуття для дитини?

Що мені доводилося тягти на собі три роботи, щоб Соломійка мала все, що треба? А ти тоді з нею, з молодою, по курортах роз’їжджав!

Він винувато відвів погляд.

— Але я ж зрозумів свою помилку.

— Через 20 років?

— Марійко, я ж мудріший став. Мені вже нікуди йти. Все їм залишив.

Я дивилася на нього і не могла зрозуміти: як людина, яка колись так легко розтоптала мене, тепер стоїть тут, така безпорадна? І своя, і чужа водночас.

У мене в голові пролітали кадри: як я влаштовувалася на другу роботу, як просила сусідку посидіти з донечкою, як носила один плащ кілька сезонів, бо гроші треба було віддавати за квартиру.А він? Він, мабуть, і не задумувався, як ми жили.

— Матвію, а твої діти? Вони ж дорослі. Чому не йдеш до них?

— Вони мене не хочуть бачити. Кажуть, що я життя їм зіпсував. Що я нічого для них не зробив, нічого не дав.

Я гірко всміхнулася.

— О, яка іронія. Знаєш, що вони відчувають? Те саме, що і я 20 років тому.

Він мовчав.

Я вдихнула і витримала хвилинну паузу. В глибині душі я, мабуть, довго чекала цього моменту — коли зможу сказати йому все, що накопилося.

Але зараз переді мною стояла не та людина, яка колись мене зрадила. Переді мною був літній, самотній чоловік, який сам себе загнав у пастку.

Я могла б його вигнати. Могла б сказати: “Іди туди, звідки прийшов”, і зачинила б двері. Але чи стане мені від цього легше?

Я дивилася на нього і розуміла: тепер вибір за мною.

І от скажіть мені, як бути? Прогнати його, як він колись прогнав мене? Чи впустити і показати, що я сильніша за свою образу? І спробувати все спочатку, наче й не було цих 20 років нарізно?..