Очі у Ані ледь не вилізли з орбіт від заяви свекрухи. “Вибачте, що наважилися мріяти про щось більше!” – пролунало її докірливе зауваження. – “Дві квартири? Ха! А ви про мене подумали? Виставляйте на продаж хоч одну, а гроші віддавайте мені

Анна та Віктор познайомилися в компанії друзів. Хлопці «звели» двох одинаків, щоб усі були по парах. Ніхто й уявити не міг, що Аня та Вітя стануть найміцнішою парою з компанії. Вони створили міцну сім’ю, а все тому, що у них були спільні інтереси та однаковий світогляд. Вони обоє були працьовитими, життєрадісними і твердо йшли до своєї мети.

До весілля закохані жили в рідному домі нареченої, але перед розписом Ганна, порадившись із мамою, вирішила купити свою, хоч і маленьку квартирку. Батько ще за життя залишив заощадження на ім’я доньки, плюс у дівчини та хлопця була гарна зарплатня: Віктор купив меблі та сплатив деякі оздоблювальні роботи. Загалом вони взяли вторинку в непоганому спальному районі і після весілля переїхали туди.

— Ну ось. Зараз тут поживемо, а потім, коли накопичимо більш простору квартирку, переїдемо в район краще.

— Так. Відкладатимемо на своє, — погодився Віктор. Він розумів, що квартира куплена до весілля, та й його внесок у неї дуже малий, тому не вважав це житло своїм. А ось його родичі були іншої думки щодо цього.

— Ви з Анею живете у своєму «всесвіті», побудували свій «світ» і далекі від простих людей, а ми ж рідня! — мати продовжила дорікати Вікторові.

— Мам, та перестань! Ми живемо в тій самій реальності, як і ви. У нас такі ж проблеми, як у всіх. Днями нашу машину «стукнули» на парковці, тепер доведеться відкладати переїзд, поки страховку не виплатять і не полагодять бампер.

— Яка біда! Переїзд їм доведеться відкласти! – Альбіна Павлівна театрально схопилася за голову. — А може, вам не треба переїжджати? Залишайтеся тут.

— Мамо, ми все вирішили. Ми вже знайшли квартиру, найближчими днями внесемо заставу. Мене переводять в інший офіс, і мені незручно їздити зі спального району. Ми все продумали, мамо! У нас із Анею розплановане життя, — Віктор намагався пояснити матері спокійно, без зайвих емоцій.

— Краще б про сестру потурбувався! Поки ви з Анею шикуєте, другу квартиру купуєте, Рита повинна з хворою дитиною по зйомних закутках тулитись.

— А що сталося з моїм племінником? — напружився Віктор. Зовсім недавно Рита приїжджала у гості із сином. Хлопчик гасав по квартирі, намагаючись наздогнати їх собаку. Почувався він чудово, чого не скажеш про бідного песика, який після візиту племінника кілька днів приходив до тями. — Рита не казала, що є проблеми зі здоров’ям сина.

— Він застудився. Постійно хворіє! А все через старі вікна. Великі щілини, сильний протяг. Старе, невідремонтоване житло! Ось кому треба переїжджати в квартиру краще, а точно не вам. — Альбіна Павлівна закінчила промову важким зітханням.

— Нехай переїжджають, у чому проблема?

— Нове житло їм не по кишені.

— Нехай знімуть квартиру краще.

— Ці рієлтори брешуть, усі хочуть обдурити, щоб останнє забрати у таких, як вона, нещасних бідних матусь! Ніякої допомоги… Сподіватися нема на кого. Колишній чоловік платить копійки, а не аліменти…

— Мамо, хочеш, я дам номер нашого рієлтора? Він чесний, мій давній знайомий.

— Краще б дав грошей. На кой мені твій ріелтор… — пробубнила Альбіна Павлівна.

— Ось, візьми, — Віктор простягнув гаманець. Зазвичай мати брала до тисячі, на солодощі онукові. Але цього разу подивилася на сина із засудженням. Втім, Віктор не пропонував двічі. У нього були розплановані витрати, і гроші були йому потрібні самому. До того ж він уже запізнювався по справах, час підтискав, і настав час закінчувати психологічний сеанс для матері.

— Мам, вибач, мені треба їхати, — сказав Віктор, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. – Куди тебе підвезти?

— До Ріти.

— Тоді я викличу для тебе таксі: їду у бік центру… Вибач, — він обійняв матір і швидко викликав для неї машину через програму. — Ну ось, за 5 хвилин приїде білий седан. Ідемо, проводжу.

Альбіна Павлівна пішла, а Віктор зайнявся своїми справами. Дружині цю розмову він передавати не став, вирішив, що тему закрили і повертатися до неї безглуздо. Але Аня все одно дізналася про нього: того ж вечора Альбіна Павлівна пішла до невістки, коли Віктора не було вдома, і запропонувала їй вигідну угоду.

— Привіт, Ганнусю. Я чула, що ви вже і квартиру підібрали, і сидите на валізах?

— Так! Вже не терпиться переїхати. Віті працювати зручніше буде, та й мені, чесно кажучи також.

— Значить, в одинці жити не хочете?

— Ні.

— А квартира ж простоюватиме, руйнуватиметься.

— Зовсім ні. Я вже знайшла орендарів на житло.

— Здавати?! Чужим людям? Та ти при своєму розумі?!

— Я збираюся здати квартиру колезі.

— Колега — чужа людина. Що в неї в голові невідомо. А ти довіряєш їй усе найцінніше.

— Не турбуйтесь, квартиру застраховано. Ми про все подбали. Нічого страшного не станеться.

— Ще як станеться. Я нещодавно розмовляла зі знайомою, так у її квартирі притон за місяць організували. Ось і ти, приїдеш за місяць-другий і не дізнаєшся про свою житлоплощу.

— Альбіно Павлівно, чого бути, того не оминути.

— Як легко все в тебе на словах!

— А що ви пропонуєте? Залишити квартиру як є? Нехай варто? Так і буде, якщо нас не влаштують квартиранти. Не хвилюйтеся. Ми їдемо не на північний полюс, а до сусіднього району. Тож як у казці: «високо сиджу, далеко дивлюся». Квартирка буде під наглядом.

— Ти мене не зрозуміла. Квартиранти – це не так уже й погано. Але люди мають бути перевіреними. Договір уже уклали?

— Майже. А що, у вас є на прикметі хтось надійніший? – Уточнила Аня.

— Рита з сином, – витримавши невелику паузу, відповіла свекруха.

— Та якось незручно…

— Дурниці які! Чого тут соромитись? Ми ж рідні!

— Якщо чесно, я проти квартирантів із дітьми. У нас така вимога. До того ж такої суми за оренду вони не нагромадять.

— А хто сказав, що їм треба платити? Ти що, братимеш гроші із Ріті?!

Свекруха сказала це з таким виразом, наче Ганна вже була винною. Тому невістка вирішила не нагнітати і вчинила, ніби в цій ситуації зробив Віктор.

— Ні. Не буду. Саме тому до моєї квартири поселити Риту з дитиною не вийде.

— Тоді є лише один варіант, який підходить усім нам.

— Який?

— Виставляйте на продаж квартиру. А гроші з продажу віддасте мені.

— Що?! – ахнула Ганна.

— Допоможете Ріті вирішити квартирне питання, ось що. Так усі родичі роблять.

— З чого раптом мені продавати дошлюбну квартиру і гроші віддавати вам?! Я не для того працюю як віл, щоб позбутися «подушки безпеки».

— Значить, ти до мого сина несерйозно ставишся, коли думаєш про розлучення!

— Альбіно Павлівно, я вас поважаю, але часом ви кажете відверте марення. Ця квартира буде потім оформлена на нашу дитину. Ми плануємо майбутнє, а не живемо аби як, як це роблять деякі…

— Ясно. Тепер мені зрозуміло! — свекруха надулася і, схопивши торбу, вийшла з кімнати. А через пару хвилин вона голосно грюкнула вхідними дверима.

— Вити, тут мама твоя приїжджала… — Ганна доповіла чоловікові те, як повелася свекруха.

— Ти правильно зробила те, що відмовила. Вона з цією Ритою зовсім втратила відчуття такту. Вважає чомусь, що ми їм винні.

— Все одно мені неприємно.

— Думаю, що вона прийде до тями і перестане так поводитися. Просто Рита у нас як не від цього світу. Краще б узяла себе в руки і працювати пішла. Чого вона чекає – незрозуміло.

— Очевидно, що на нас розрахунок…

— Розрахунок не вдався.

— Дзвонили машиною, зі страховкою зрушило з мертвої точки, процес запущено, машину скоро відремонтують. Тож можна планувати переїзд.

— Все одно треба вантажівку наймати. Я цим питанням займусь, — пообіцяв Віктор.

На якийсь час Ганна та Віктор не думали про рідню, вони були зайняті перевезенням речей. Але напередодні довгоочікуваного дня Альбіна Павлівна зателефонувала до Віктора з поганими звістками.

-— Онучок у лікарні!

— Що трапилося?

— Запалення вуха. Продуло так, що негайно довелося госпіталізувати. Потрібні дорогі ліки.

— А що, у лікарні не дають?

— Те, що там є, лікує повільно. Потрібні аналоги.

— Я зрозумів. Скільки?

— Зараз Рита надішле тобі назви ліків.

— Мамо, можна я просто переведу гроші? Ось чесно, мені ніколи їздити аптеками. Я дуже люблю племінника, але зараз я шалено зайнятий, вибач.

— Гаразд. Добре.

«Перекинь п’ять тисяч», — надійшло повідомлення від Рити. Ні «привіт, брате», ні «як справи?», — нічого з цього сестричка не написала.

Віктор також мовчки переказав їй потрібну суму. Він вирішив з’їздити провідати племінника трохи згодом.

— Вітя, маю час зараз, дай адресу лікарні. Я малюкові відвезу гостинці і взагалі… Може, потрібна допомога якась, — сказала Ганна, дізнавшись новини.

— Зараз…

Віктор подзвонив матері та передав адресу дружині. Коли Ганна приїхала, з’ясувалося, що чоловіка племінника в лікарні немає.

— Мати відмовилася від госпіталізації.

— А як же?

— Вдома лікуватимуть.

Ганна дуже здивувалася. Увечері, коли вона розповіла про це чоловікові, той зробив висновки і вирішив більше не допомагати рідні.

Через кілька днів Рита сама зателефонувала Віктору.

— Дякую за гроші, дуже врятував.

— Радий.

— Слухай, Віть… Дитина так серйозно хворіла… Нам дуже потрібні нові вікна. Хазяйка дала добро на заміну, але тільки за наш рахунок.

— Змінюйте, значить.

— Дай грошей, га?

— Ні.

— Як ні?

-— Так. Я все витратив на переїзд.

— Ну… може, візьмеш у банку, там зараз невеликі відсотки…

— Ні, Рито. Чи не візьму.

Сестра образилася і вирішила діяти за старою схемою: поїхати до невістки. Для більшої переконливості взяла сина з «перев’язаним» вухом.

— Привіт, Анют… Я тебе надовго не затримаю… Може, в кафетерій сходимо? – Вони з сином приїхали до Ганни на роботу, в обід.

— Як у вас справи? Досі болить вухо? — спитала Ганна у Рити, оплачуючи каву.

— Так, але дякую Віті, допоміг із ліками. Слухай, я одразу до діла… Нам би вікна поміняти… А грошей нема. Ліжко у сина прямо біля вікна. Скоро зима, як згадаю, як холодно зі щілин…

— Скільки треба? – Запитала Аня.

— Близько п’ятдесять тисяч.

— А чому так дорого?

— Ціни зросли.

— Зрозуміло… Це велика сума. Мені треба порадитись із чоловіком. І взагалі, зараз багато витрат…

— Розумію, але здоров’я дитини на коні. — З сумки Рити почувся звук дзвінка. — Ой, вибач… треба відповісти.

Рита вийняла телефон. Аня кинула погляд на модель і була дуже здивована, адже пару тижнів тому у Рити був смартфон простіше, бюджетніший. А цей… на такий треба було збирати.

Рита жестом вибачилася і відійшла вбік.

— Дуже болить вухо? — Анна подивилася на малюка, який грав у планшет.

— Вухо не болить, лікар сказав, що я здоровий. А пов’язку цю мама навмисне мене змусила одягти, щоб ви мене пошкодували, — виклав хлопець.

Анна здивовано подивилася на чоловіка племінника.

— Ну, що ж… У неї це вдалося. А у вас вдома справді дме з вікон?

— Ні. Я просто з бабусею на пароплаві катався, от і продуло.

Ганна кивнула головою. Все встало на свої місця.

— Рит, я піду, мені час на роботу, – сказала вона, бачачи, що Рита не поспішає за столик.

— Ага. Про гроші не забудь, — кивнула Ріта. Але Ганна вже не збиралася нічим допомагати. Згодом від племінника Віктор дізнався, що гроші, дані на ліки, були витрачені на оплату розстрочки, на новий телефон для Рити.

Після цього брехні бажання допомагати геть-чисто відпало. Анна з Ритою з того часу взагалі намагалася не спілкуватися, купуючи подарунки безпосередньо племіннику і передаючи через чоловіка. Та й Віктор, переїхавши, обмежив спілкування із сестрою та матір’ю.

А на всі питання про гроші казав, що його скоротили на роботі, і тепер грошей вистачає лише на їжу. Іноді для переконливості він навіть сам питав у матері фінансову допомогу, але вона, зрозуміло, відмовляла. Зрозумівши, що син більше не був джерелом доходу, а невістка не відповідає на дзвінки, рідня чоловіка відступила. Ріті довелося влаштуватися на роботу, щоб оплачувати розстрочку та не залежати від матері та брата.