– Один чоловік… Сказав, що ви йому колись врятували маму

– Тітко Марусю, візьміть хоч трошки, – дівчина простягала баночку згущеного молока, загорнуту в серветку. – Ми привезли з міста, хочемо вас пригостити, тримайте.

– Та ні, дитино, ти ж сама з дитиною, нащо мені? Ми якось тут… справимось. Але спасибі, ой спасибі, що навідалась. Хоч хтось, окрім пса, заглядає…

Це був далекий 1998 рік. Село опустіло, роботи не було, автобус ходив двічі на тиждень. Маруся, вдова років шістдесяти, жила сама, тримала кізку, садок і трійко курей.

Її діти роз’їхались, зв’язок був рідкісний, а от тоді, наприкінці осені, вона й зовсім захворіла. Така застуда, що ноги не тримають.

І якраз тоді Наталя, сусідська донька, приїхала з чоловіком і малою Яринкою на кілька днів до покинутого батьківського дому – бо в місті ні з житлом, ні з грошима не складалось.

Побачивши, що тітка Маруся ледь дихає, Наталя почала носити їй їжу, зварила борщу, зміряла температуру, викликала фельдшерку з іншого села.

– Якби не ти, Наталочко… – прошепотіла тітка Маруся, коли вже піднялася на ноги. – Господь не залишить добрих людей. Побачиш.

Наталя усміхнулась і махнула рукою.

– Та що я? Я по-сусідськи.

І не думала вона тоді, що через стільки років та фраза обернеться несподівано.

Минули роки.

Наталя вже давно жила в Черкасах. Донька виросла, чоловіка не стало у 2013-му. Було важко, але жінка трималась. Працювала бухгалтеркою у школі, шила на замовлення вечорами, трохи підробляла – бо Яринка вступила на контракт, а потім ще й виїхала в Німеччину, там в аспірантуру поступила. Дорого, звісно. Усе лягло на Наталині плечі.

Одного разу, Наталя знепритомніла на зупинці. Її відвезли в лікарню. Лікарі сказали, що ситуація складна: потрібно лікування, реабілітація, час… і гроші.

– Добре, що хоч “швидка” встигла. Бо ще трохи – і могло статися непоправне.

– А родичі? – питала медсестра.

– Донька… вчиться в Європі. Буде шукати, як повернутись. Але вона ж студентка. Не знаю, як ми це потягнемо…

Далі було як у тумані: пігулки, крапельниці, чужі обличчя. І в один день прийшла молоденька лікарка, усміхнулась лагідно.

– Пані Наталю, ми переведемо вас у кращу палату. Вам оплатили ще 10 днів реабілітації – масажі, вправи, нове харчування. Все вже у графіку.

– Хто? – Наталя ледве говорила, але очі округлились.

– Один чоловік… Сказав, що ви йому колись врятували маму.

За тиждень, коли Наталі вже дозволили трохи ходити, до неї прийшов кремезний сивочолий чоловік із букетом піонів.

– Ви мене, мабуть, не пам’ятаєте, – він усміхнувся. – А я вас добре пам’ятаю. Я – Віталій, син Марусі. Ви тоді її від найгіршого врятували.

А я був у Польщі, заробляв. Мама мені написала листа про вас. І сказала: якщо колись трапиться нагода – допоможи. Бо та дівчина має серце, як хліб свіжий.

Наталя посміхнулась, ледве стримуючи сльози.

– Я нічого такого… просто сусідка.

– А ви знаєте, скільки людей просто проходять повз “просто сусідів”? Мама часто вас згадувала. І ту згущенку – казала, вона була найсмачніша в житті.

– А мама… жива?

– Ні, не стало 15 років тому. Але ваш борщ згадувала скільки жила. Казала: “Добро не пропадає, Віталю. Воно як насіння – зійде, як час прийде”.

Коли Наталя вийшла з лікарні, Віталій допоміг з реабілітаційним центром. А потім – підкинув підробіток: вона дистанційно вела облік на його фермерському підприємстві.

І хоча Наталя знову навчилась сама заварювати каву, заплітати собі косу і навіть садити квіти на балконі, вона ніколи не забула, як через багато років її “по-сусідськи” добрий вчинок обернувся порятунком.

Одного разу вона подзвонила доньці й сказала:

– Яринко, ти пам’ятаєш тітку Марусю із села?

– Мамусю, це та, якій ми тоді носили борщ? Я ще боялася її гусака!

– Ага, вона. Її син тепер мій рятівник.

– Добро вернулося?

– Вернулося. Не одразу, але якось дуже вчасно.

– То ти була права… Що добро – як бумеранг.

– Так, доню. Воно точно повертається і саме тоді, коли це найбільше потрібно.

А потім дізнаєшся. І плачеш. Але вже від вдячності.