Під час вечері у Віктора задзвонив телефон. Він вийшов, а повернувшись, повідомив Жанні про госпіталізацію батька. Чоловік був дуже стурбований і відразу ж поїхав у лікарню. Коли він повернувся додому пізно ввечері, Жанна з нетерпінням чекала на новини. Віктор, увійшовши на кухню, лише зітхнув і заплакав. Жанна, не витримавши, запитала, що сталося…
– Вітя, хто дзвонив? – до кімнати зайшла дружина.
– Жанно, батька швидка забрала, – чоловік кинувся у коридор. – Я поїхав.
– Обережніше! Краще таксі виклич.
– Доїду, – і він вибіг із квартири.
– Мамо, що сталося? – зі своєї кімнати вийшла дочка.
– Дідусь занедужав. Швидка забрала.
– То це вже кінець? – з очей у дівчинки потекли сльози.
– Наталко, все буде добре! Думай про іспити. Ти маєш дев’ятий клас на одні п’ятірки закінчити.
Зайшов син із невісткою. Вони жили теж у цій квартирі, три кімнати дозволяли жити разом, але їм так хотілося окреме житло, що вони весь вільний час шукали недорогу однокімнатну квартиру, тим більше тут у їхньому маленькому містечку ціни цілком прийнятні.
І зараз син, тільки-но переступивши поріг, почав розповідати:
– Знайшли квартиру, ціна підходяща. Цілком пристойна, тільки невеликий ремонт треба зробити, – син зобразив на своєму обличчі посмішку. – Мамо, ми хочемо взяти іпотеку. Ви грошима не допоможете?
– Славко, звідки ми маємо гроші? Ми з вашим весіллям лише розрахувалися.
– Може, дідусь допоможе? – задумливо промовив син.
– Дідуся, швидка забрала.
– Ти що, мамо? Що з ним?
– Тато поїхав. Повернеться, розкаже.
Син відразу дістав телефон і набрав номер батька:
– Тату, як там дідусь?
– Погано. Зараз приїду, розповім.
Незабаром повернувся батько. Зайшов на кухню, де дружина мила посуд:
– Ну що там? – одразу запитала вона.
– Процедуру треба якусь складну робити, – чоловік тяжко зітхнув. – Платну. Двісті тисяч треба.
– Цього ще не вистачало! – у серцях сказала дружина.
– Що робити будемо?
– Вітя, у нас таких грошей немає. Подзвони своїй сестрі.
– Жанно, у неї звідки гроші? – Розвів руками чоловік. – Одна з дочкою живе.
– Все одно зателефонуй, вона його дочка.
Віктор дістав телефон, набрав номер сестри:
– Олено, привіт!
– Що в тебе такий голос? Щось трапилося?
– Батька швидка забрала.
– Ти що? – пролунав схвильований голос.
– Потрібні гроші, двісті тисяч.
– Вітя, у мене грошей зовсім немає.
– У нас також.
– Ну, щось треба робити, – в телефоні пролунав плач.
У кімнату зайшов син:
– Тату, ну що там з дідусем?
– Бувай, Олено! – Батько відключив телефон. – Гроші на процедуру треба, двісті тисяч. Сказали: знайти треба якнайшвидше. У нас із матір’ю грошей немає.
– У нас із Марією є, від весільних залишилося, але на процедуру не вистачить.
– Вітя, – до кімнати зайшла дружина. – Син із невісткою на квартиру…
– Жанно, ну, про що ти говориш? – зупинив чоловік.
– Тут хоч говори, хоч не говори, а такої суми ми не знайдемо.
– Ей, батьки, ви зараз, про що? – зупинив їхню суперечку син. – Після відходу бабусі, дід усі гроші на нас витрачав. За десять років він на нас багато витратив, а коли сам занедужав, ми двісті тисяч йому знайти не можемо.
– Він в основному гроші на твою тітку витрачав, і твою двоюрідну сестрицю, – почала суперечку з сином мати. – Тітка твоя десять тисяч на місяць заробляє, а живуть не гірше за нас. На чиї гроші? Правильно, на дідуся.
– Та ну вас! – махнув рукою син і пішов до своєї кімнати.
– Ти, що там зі своїми сварився? – спитала його молода дружина, щойно він увійшов до кімнати.
– Марійко, не по-людськи це. Дід усе життя, як пам’ятаю, всім нам допомагав. На наше весілля скільки витратив, а зараз гроші йому на процедуру не можемо зібрати.
– Славко, у нас гроші є. Я не проти їх віддати. Поживемо поки що й тут. Але ж у нас мало.
І тут пролунала мелодія на телефоні В’ячеслава. Дзвонила його двоюрідна сестра Діана. Їй нещодавно виповнилося вісімнадцять, вона якараз закінчувала одинадцятий клас.
– Привіт брате!
– Привіт Діана!
– Як там твої сприйняли звістку про недугу діда.
– Та ну їх!
– Ось і я так матері сказала. Славко, що робитимемо? У мене п’ятдесят тисяч з копійками є. Дідусь на інститут дав.
– Діано, у нас з Марією сто є. Спробуємо зайняти.
– Я теж у подруг питаю.
– Діано, треба завтра ввечері. У крайньому разі, післязавтра вранці гроші мають бути.
– Зрозуміла. Привіт, Марії!
– Марія, тобі привіт!
– Чула. Славко, давай батьків у спокої лишимо. Ти в себе на роботі питай, я – у себе в магазині. Потім якось розрахуємося.
Цілий день онуки випрошували гроші у начальників і позичали у друзів. Увечері до них прийшла Діана. Зазирнула на кухню:
– Доброго дня, дядьку Вітя. Привіт, тьотю Жанно!
– Проходь! Чаю.
– Дякую! Я до Славка!
Зайшла, не забувши зачинити кімнату зсередини:
– Привіт!
Кивнула братові, легенько обійняла його дружину. Усміхнулася, кивнувши на гроші в руках.
– Рахуєте? – Дістала з кишені джинсів перегнуту пачку. – Ось мої.
Марія почала перераховувати знову. Перерахувавши, зітхнула:
– Три тисячі не вистачає. Що робити будемо?
– Мені більше взяти нема звідки! – Розвела руками Діана.
І обидві дівчини запитливо глянули на В’ячеслава. Він задумався і раптом радісно підняв палець угору:
– Ідея. Зараз прийду.
– До батьків? – Запитала його дружина.
– Ні, – похитав головою
Він за йшов до сусідньої кімнати:
– Сестричко, гроші є?
– Скільки тобі?
– Всі. Ми дідусеві збираємо.
– У мене п’ять тисяч є. Дідусь заздалегідь дав за успішне закінчення дев’ятого класу.
– Схоже, він відчував, що в нього із погано із здоров’ям. Бери гроші, пішли до нас!
Наталка зайшла до братової кімнати кивнула родичкам і простягла свої гроші. Марія відразу знову почала їх перераховувати.
– Так, навіть дві тисячі зайвих.
– Купимо дідові фруктів, – запропонувала Діана.
Вранці наступного дня всі онуки були в палаті.
– Як я зрозумів, у палаті може бути не більше двох родичів, – на правах старшого став командувати В’ячеслав. – Ви, сестрички, йдіть до дідуся, а ми з Марією до головного лікаря.
– Онучки! – радісно посміхнувся Олексій Миколайович.
– Ти що, діду? – Діана опустилася на коліна і заплакала.
– Щось прихопило мене.
Наталка теж опустилася навколішки поруч із ліжком і теж заплакала.
– Все все! Що ви розплакались? Старий я вже. Колись, а йти доведеться.
– Дідусю, ти про що? – Діана витерла сльози. – Нікуди ти не підеш.
– Ми тобі поїсти принесли, – сказала молодша онука.
– Дякую! До мене ваші мами приходять поперемінно, годують мене, а мені їсти зовсім не хочеться.
Тут двері палати відчинилися і ввійшли дві жіночки в білих халатах:
– Все, родички, виходьте! – сказала одна з них. – Вашого діда у платне відділення переводять. Сьогодні йому процедуру зроблять.
– А гроші? – несміливо запитав дідусь.
– Внесли ваші родичі.
Олексія Миколайовича вивезли з палати. У коридорі до нього кинулися онуки. Вони йшли за ним, до кінця відділення, поки медсестра не сказала:
– Все, далі не можна! Приходьте завтра до сусіднього корпусу.
А Олексій Миколайович заплющив очі, посміхнувся і подумав собі:
– Ні, рано мені ще на той світ. На мене онуки чекають!