“Пишу цей пост, а очі мокрі. Хочеться напитись. Рік тому ми виїхали на бойові позиції, як тільки ми зупинились – нас накрили мінометним обстрілом…”

Рік тому ми виїхали на бойові позиції. Звичайні чоловіки, що пішли добровольцями до центрів комплектації. Без бойового досвіду. Як тільки ми зупинились – нас накрили мінометним обстрілом. Хто встиг – вибіг з автобусу. Я ліг в метрах 10 від нього, закрив голову руками. Вихід – і серце зупиняється. Не дихаєш, чекаєш, що прилетить в тебе. Прихід. Цілий. Можна ще трохи пожити.

В мене є особливість дисоціюватися. Наче те, що відбувається – це не з тобою. Це дуже заважає в цивільному житті, але тоді врятувало мою психіку. Організм відчуває страх, але для психіки він десь далеко. Просто лежиш і чекаєш. Чи то поранення чи контузії, чи то смерті. зараз починає доганяти. Пишу цей пост, а очі мокрі. Хочеться напитись.

Хто не встиг вчасно вийти – горіли в автобусі. Ми чули їх крики і нічого не могли зробити. Потім нас трусило кілька днів.

Все що було до цього – навчання, тренування – сприймалось як цивільне життя. Некомфортне, особливе, але певною мірою безпечне. Саме рік тому я попав на війну.

Це був різкий і важкий перехід. Ми втратили третину підрозділу вбитими та пораненими. Дехто в ту ніч зламався психологічно і досі намагається вибратись з того стану безсилля, жаху і болю. Але вони продовжують виконувати поставлені завдання незважаючи ні на що. Дехто повернувся після поранення на фронт.

Про це пише Пилип Духлій на своїй сторінці у фейсбук.