– Розбереться він… Ти вже розібрався, що діти без зимових курток ходять, а я картоплю по акції вишукую по крамницях!

– Ти хоч розумієш, що наробила, Ірко? – Голос Сергія тремтів від люті, він стояв посеред кухні, стискаючи в руках зім’ятий аркуш паперу.

– А що я мала робити, Сергію? Чекати, доки ти нас усіх у боргову яму заженеш? – Ірина випросталася, її очі сяяли викликом, але куточки губ тремтіли.

– Я тобі покажу, як мене вчити жити! – Сергій жбурнув аркуш на стіл і ступив до неї, але зупинився, наче наткнувся на невидиму стіну.

Сергій ніколи не думав, що його життя перетвориться на поле протистояння. Десять років шлюбу з Іриною здавались йому міцним тилом: він заробляв, вона вела будинок, двоє дітей росли без особливих проблем.

Але в останні два роки все пішло навперейми. Гроші витікали, як вода крізь пальці, а Ірина, замість підтримати, почала пиляти його за кожен крок.

– Де зарплата, Сергію? Чому знову затримали? Ти що, зовсім працювати розучився? – ці питання звучали в їхньому будинку частіше, ніж дитячий сміх.

Сергій працював водієм у логістичній компанії. Зарплата була непогана, але нестабільна – то премію уріжуть, то замовлень менше, ніж обіцяли.

Він намагався, брав підробітки, але Ірина все одно бурчала. А потім він припустився помилки, про яку досі шкодував: взяв кредит на сто тисяч, щоб заткнути дірки в бюджеті.

Розповів про це дружині лише через місяць, коли надійшло перше повідомлення про платіж. Ірина тоді влаштувала скандал, якого він не бачив за всі роки: кричала, жбурляла посуд, навіть вигнала його ночувати на диван.

– Ти хоч розумієш, що ми тепер у борговій ямі? – репетувала вона, стоячи над ним із рушником у руках, ніби збиралася його відшмагати.

– Я розберуся, Іро! – Огризнувся Сергій. – Не вперше викручуюсь!

– Розбереться він… Ти вже розібрався, що діти без зимових курток ходять, а я картоплю по акції вишукую по крамницях!

З того часу між ними виросла стіна. Сергій мовчав, збирав злість, а Ірина, видно, вирішила взяти все у свої руки.

І ось одного разу він повернувся додому після зміни й побачив на столі квитанцію з банку. Відкрив і обімлів: кредит погашено. Повністю. Сто тисяч гривень.

– Іро, це що? – Сергій увірвався на кухню, де Ірина готувала вечерю.

Вона звела очі, спокійно, ніби нічого не сталося.

– Що-що. Борг закрила.

– Яким чином?! – він жбурнув листа на стіл. – У нас же немає таких грошей!

– Були, – Ірина відклала ножа і витерла руки об фартух. – Я продала машину.

Сергій завмер. Машина – старенька “дев’ятка”, яку він купив п’ять років тому на свої кревні, – була його гордістю. Він сам її лагодив, сам мив щотижня, возив дітей у садок та на дачу. А тепер її нема?

– Ти що зробила? – його голос зірвався на хрип. – Ти у своєму розумі?!

– У своєму, Сергію, – Ірина встала, схрестивши руки. – Ти нас у борги загнав, а я витягла. Тепер спимо спокійно, без дзвінків із банку.

– Це моя машина була! – Сергій зробив крок до неї, стискаючи кулаки. – Ти хоч спитала мене?

– Оформлена вона на мене була, на щастя. А ти питав, коли кредит брав? – відбила вона. – Ні, годі. Я вирішила, і крапка.

Сергій дивився на неї й відчував, як усередині закипає лють. Ірина не просто продала машину – вона вдарила по його гордості, по його праву відповідати за сім’ю.

Він грюкнув дверима, пішов у гараж і просидів там пів ночі, дивлячись на порожнє місце, де раніше була його машина. Тієї ночі він заприсягся – дружина за це заплатить.

Наступного дня Сергій почав діяти. Він не влаштовував скандалів – це було не в його стилі. Натомість він вирішив провчити Ірину так, щоб вона зрозуміла: з ним жарти погані.

Насамперед він зателефонував своєму другу Вітьку, який працював в автосервісі.

– Вітю, потрібна «дев’ятка», будь-яка. Недорого, але на ходу.

– Навіщо тобі? – здивувався той. – Ти ж свою лише торік перебрав.

– Потім розповім, – буркнув Сергій. – Знайди щось скоріше.

Через два дні Вітька пригнав йому іржаву дев’ятку за двадцять тисяч. Сергій віддав гроші, які відкладав на нові шини й загнав машину в гараж.

Потім зателефонував до свого начальника:
– Іване Петровичу, можна кілька днів відгулів? Сімейні справи.

– Бери, Сергію, ти ж у нас ударник, – добродушно погодився той.

Ірина нічого не підозрювала. Вона думала, що Сергій змирився з продажем машини, і навіть почала поводитись м’якше – готувала його улюблені котлети, посміхалася за вечерею.

А він тим часом готував план. У п’ятницю вранці, коли Ірина пішла на ринок, а діти були в садку, Сергій узяв «дев’ятку» і поїхав до сусіднього містечка, де мешкав його старий знайомий, Льоша. Він був майстром на всі руки й, що важливіше, умів тримати язик за зубами.

– Льоша, потрібна допомога, – Сергій кинув йому ключі від “дев’ятки”. – Зроби так, щоб вона виглядала, як моя. Колір, номери – все.

– Ти що надумав? – Льоша примружився, але в очах спалахнув інтерес.

– Дружину провчити хочу, – Сергій задимів, дивлячись убік. – Вона продала мою тачку, тепер нехай помучиться.

Льоша хмикнув, але сперечатися не став. За два дні він перефарбував дев’ятку в синій, підробив номери й навіть прикрутив старий бампер, який Сергій привіз із гаража.

У понеділок Сергій припаркував підробку біля під’їзду. Ірина повернулася з роботи та завмерла, побачивши машину.

– Це що? – вона обернулася до нього, її голос тремтів від подиву.

– Машина, – Сергій знизав плечима, стримуючи усмішку. – Викупив назад за двісті тисяч.

– Ти дурень? Я лише сто п’ятдесят за неї отримала, а ти двісті віддав? Звідки гроші? – Ірина зробила крок ближче, оглядаючи «дев’ятку». – Ти знову в борги вліз?

– Не твоя річ, – відрізав він. – Ти свою продала, я купив свою. Все чесно.

Ірина зблідла. Вона явно не чекала на такий поворот. Сергій бачив, як у її очах миготить суміш страху та злості, і це було перше, що принесло йому задоволення за останні тижні. Але це був лише початок.

Наступні дні він грав свою роль майстерно. Вранці їхав на машині, увечері повертався, вдаючи, що це саме та сама, його машина. Ірина мовчала, але Сергій відчув її напругу.

Вона почала перевіряти його кишені, гортати телефон, навіть дзвонила Вітьку, щоб дізнатися правду. Але Вітька, як і обіцяв, мовчав, мов риба.

Проте план Сергія почав тріщати по швах вже за тиждень. Ірина нарешті помітила, що в машині щось не сходиться: інші крісла, двигун шумить набагато голосніше, та й інші дрібниці здавались їй дивними. Вона мовчки зіставляла факти, і що далі, то ясніше розуміла: це не їхня стара «дев’ятка».

– Сергію, – одного вечора вона підійшла до нього, коли він, втомлений після зміни, копирсався в гаражі. – Розкажи, як і навіщо ти купив цю машину? І не бреши.

Він відвернувся, зосереджено розглядаючи якийсь інструмент, але розумів, що тягти вже не можна. Ірина говорила спокійним, рівним голосом, і від цього ставало сильніше ніяково, ніж від будь-якого скандалу.

– Та все просто. Я попросив Вітьку знайти мені дешеву «дев’ятку», – Сергій глянув на дружину. – Захотів тебе провчити.

– Провчити? – перепитала Ірина, стиснувши кулаки. – І заради цього ти став прикидатися, ніби то наша стара машина? Ти вважав мене такою недолугою?

– Ні, я … – Він зітхнув, переводячи погляд з неї на ключ у руці. – Просто сердився. На тебе, на життя. Ти продала мою машину без дозволу. І я вирішив відігратися. Схибив, знаю.

Вона помовчала, намагаючись переварити відповідь. У повітрі повисла тиша, що порушувалась лише стукотом крапель дощу по даху гаража. Нарешті Ірина опустилася на старий стілець біля стіни.

– Знаєш, коли я наважилася продати машину, мені було страшно, – сказала вона тихо. – Але ж я не бачила іншого виходу. Я розуміла, що ти лютуватимеш, але не думала, що настільки.

Сергій опустив голову. Він раптом побачив, наскільки втомилася його дружина: темні кола під очима, стислі губи. Вона теж намагалася, як могла.

– Мабуть, ти маєш рацію, – неохоче визнав він. – Ми обидва в чомусь не мали рації.

– Що робитимемо далі? – Вона подивилася на нього, і в її погляді були страх і надія одночасно.

Він поклав інструмент на верстат і обернувся до неї:

– Для початку продам цю «липу». Поверну скільки зможу грошей. Потім разом сядемо та поміркуємо, як викручуватися далі. Більше без розмов одне з одним нічого вирішувати не будемо. Згодна?

Ірина дивилася на нього мовчки, але в очах уже не було колишньої образи. Легка посмішка торкнулася її губ – втомлена, але щира.

– Згодна.

Вони вийшли із гаража разом. Дощ уже майже скінчився, над дорогою клубочився туман. Сергій обережно доторкнувся до плеча Ірини, і вона не відсторонилася.

Обидва розуміли, що попереду на них чекає ще багато труднощів, але вперше за довгий час вони відчули: тепер вони з одного боку барикад.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте про чудасії чоловіка?