Роздуми про це приводять мене до великого питання: чи може одна зустріч змінити все? Чи варто ризикувати й дати шанс нашій давній дружбі стати чимось більше, чи краще залишити усе як є?

— Стосунки на відстані ніколи не переростуть у щось більше, – ділилась своїм досвідом я, коли розповідала подрузі, куди їздила на тиждень.

— Чому ти так вирішила? Ніколи не пізно дати шанс, – відповіла Олена. – Розкажи, що у тебе сталося.

— Зі своїм другом з інтернету я спілкуюся вже приблизно одинадцять років. Це почалося ще в ті часи, коли нам було по п’ятнадцять-сімнадцять років. Я жила в Києві, а він у Львові. Тоді ми активно переписувалися через месенджери, обговорювали все, що тільки можна. Ми завжди хотіли зустрітися, але чималенька відстань і наше юнацьке ставлення до життя не дозволяли це здійснити. Час минав і хоча ми завжди підтримували зв’язок, іноді наші переписки зникали на пів року, коли у когось з нас були стосунки або якісь важливі життєві зміни.

За ці роки я встигла вийти заміж, а потім розлучитися. Наші розмови стали коротшими та рідкими. Але останнім часом ми знову почали з ним більше спілкуватися. Він каже, що я дуже змінилася і стала ще красивішою. Знаєте, так хочеться вірити, що між нами є дійсно щось більше, ніж просто звичайна віртуальна дружба. Ми так звикли одне до одного, що можемо обговорювати будь-які теми без жодних комплексів.

Нещодавно він запитав, коли ми нарешті зустрінемося. Я розповіла, що можливо буду проїздом у його містечку і ми зможемо побачитися. На це він відповів, що готовий мене вкрасти. “Хоча б на кілька днів, – сказав він, – хочу провести з тобою час”.

Ми жартували про те, як виглядатимемо одне для одного після стількох років. Він навіть запропонував організувати маленьку відпустку: “Можемо кататися містом і шукати найкращі кав’ярні.”

Я задумалася: “Чи варто нам дійсно зустрічатися? А може це і є наша доля?”

В останні роки він переїхав ще далі на захід України й тепер працює на кордоні. Відстань між нами не маленька, і спеціально їхати до нього мені здається дивним. У нього є машина, але дорога справді дуже довга. Він написав, що я йому дуже подобаюсь і навіть натякав на щось більше. Тобто, здається, він має до мене певні почуття. Але я не впевнена у цьому. Як це все виглядатиме? Зустрінемось один раз, можливо, один єдиний раз, проведемо ніч разом, а далі повернемося до своїх життів? А що як я закохаюсь?

Але життя розставляє все на свої місця. У мене було своє особисте життя, у нього – своє. У мене є донька, якій три роки. Я сумніваюся, що він захоче взяти на себе таку відповідальність, може це і стримує його. Але він справді хоче побачити мене.

Зараз я стою на роздоріжжі. З одного боку, це шанс на нові почуття. З іншого — я боюся, що моя мрія про романтичну зустріч перетвориться на ще одну ілюзію.

Роздуми про це приводять мене до великого питання: чи може одна зустріч змінити все? Чи варто ризикувати й дати шанс нашій давній дружбі стати чимось більше, чи краще залишити усе як є?

В один з вечорів, коли я перевіряла свої повідомлення на комп’ютері, він написав: “Мені вже не терпиться побачити тебе. Ми повинні це зробити. Як тільки ти приїдеш, я організую для нас цілу подорож по місту. Вірю, що це буде незабутньо”.

В той момент я зрозуміла, що і сама чекаю на цю зустріч. Але страх не залишав мене. “Я розумію, що ти дуже хочеш цього і я теж хочу зустрітися” — написала я. — “Але що буде далі? Що, якщо після зустрічі все зміниться? А що як ти відчуєш, що я не така, яку ти уявляв?”

“Можливо, ти права” — відповів він. — “Але є одна річ, яку я хочу тобі сказати. Я завжди відчував, що між нами є щось особливе, щось більше, ніж просто дружба. Це не тільки слова, це те, що я відчуваю всередині”.

Ми зустрілися на вокзалі. Я побачила його серед натовпу і в той момент відчула, як серце закалатало. Він підійшов, усміхнувся й простягнув руку:

— Вітаю, моя суперзірко, — сказав він, і я відчула, як теплість його слів розливається по всьому тілу.

Ми провели разом кілька днів, гуляючи містом, пили каву, сміялися та обговорювали життя. І хоча ми знали, що ця зустріч може бути останньою, ми відчули, що ці кілька днів залишаться з нами назавжди.
Коли прийшов час прощатися, він поглянув на мене з серйозним виразом:

— Можливо, це і є наш шанс. Навіть якщо ми не знаємо, що буде далі, я хочу, щоб ти знала: ці дні були для мене справжнім подарунком.

Я обійняла його та відповіла:

— Я теж дякую за ці миті. Можливо, це і є наш маленький шанс, який ми дали одне одному. Хто знає, що чекає нас далі…

Ми попрощалися і я повернулася додому, розуміючи, що ця зустріч змінила моє життя. А в моїй душі залишилося одне велике питання: чи буде це новий початок, чи просто ще один красивий спогад?