Сашко сів у машину та поїхав на роботу. А я стояла із цуценям на руках. Марта не відходила

– Марто, кинь це! – крикнула я, побачивши, що наша вівчарка щось тримає в зубах біля хвіртки.

Була сьома ранку, я вийшла погодувати курей. Марта зазвичай зустрічала мене біля ґанку, але сьогодні стояла біля огорожі. У зубах у неї бовталася якась темна грудочка.

Підійшла ближче – цуценя. Живе, але ледве дихало. Брудне, худе, вкрите якимись болячками. Зовсім малеча – днів десять від народження, не більше. І вочевидь не вівчарка. Короткі лапки, висячі вушка. Звичайна дворняга.

Марта тримала його обережно, не стискаючи зубів. Поклала до моїх ніг і сіла поряд. Дивилася знизу вгору, ніби чогось чекала.

– Де ти його відкопала? – Запитала я.

Марті одинадцять років. Вона мала два приплоди, але останні п’ять років ми її не в’язали. Лікар казав: вік, ризиковано.

Підійняла цуценя – тепле, дихає. Очі ще заплющені, на животі пупкова ранка не загоїлася. Хтось нещодавно його викинув.

– Сашко четвертує мене, – сказала я Марті.

Чоловік саме виходив із будинку.

– Що там у тебе? – Запитав, застібаючи куртку.

– Цуценя. Марта принесла.

– Ще одна собака? Ні! Категорично ні!

– Він же малесенький.

– І що? У нас і так Марта, кіт, кури. Досить!

– Може, знайдемо господарів.

– Кому потрібна дворняга? Віднеси, де знайшла.

Сашко сів у машину та поїхав на роботу. А я стояла із цуценям на руках. Марта не відходила. Тихо скиглила, дивлячись на малюка.

Я принесла коробку, постелила старий рушник. Цуценя лежало нерухомо. Спробувала нагодувати з піпетки молоком із водою – воно ледве ковтало.

Марта влаштувалася поряд із коробкою. Лежала, не підводячи очей. Коли я годувала цуценя – нахиляла голову, стежила. Коли воно пискнуло, тихо відповіла.

Увечері Сашко повернувся похмурий.

– Ну, як твій підкидьок?

– Живий. Трохи поїв.

– Завтра відвезеш у притулок.

– Сашко, ну постривай. Дай йому хоч зміцніти.

– Навіщо тягнути? Адже все одно не залишимо!

Я нічого не відповіла. А вночі прокинулася від шереху.

Пішла на кухню – пуста коробка. Обійшла весь будинок. Цуценяти ніде немає.

Вийшла надвір. Зазирнула до будки Марти – вони там. Вона лежить на боці, щеня пригорнулося до її живота. Обидва сплять.

Марта розплющила очі, коли побачила мене. Не підводила голову, тільки дивилася. Винно.

Хотіла забрати цуценя, але не наважилася. Воно спало так спокійно. Вперше за два дні.

Вранці Сашко побачив їх разом.

– Зовсім здуріла! У неї ж молока немає!

– Гріє, мабуть.

– Гаразд. Але, якщо воно простягне ноги, – не реви.

Тільки цуценя було живуче. Навпаки, – стало одужувати.

Марта не відходила від нього ні на крок. Вилизувала постійно. Коли воно відповзало, підштовхувала носом назад. Коли пищало, лягала, ніби вкриваючи.

Я почала годувати його частіше – кожні дві години з піпетки. Спершу молоко з водою, потім дитяча суміш. Ветеринар здивувався, коли я розповіла:

– Псевдовагітність у старої собаки? Рідко, але буває. Якщо материнський інстинкт сильний, то організм може відгукнутися.

Цуценя зміцніло. Очі розплющило, почало повзати. Потім ходити за Мартою слідом. Куди вона, туди й воно. Лягала – воно поряд влаштовувалося.

– Кому таке потрібно? – бурчав Сашко. – Дрібне, кривоноге. Чистий дворняга.

– Добрий зате, – відповіла я. – Слухається.

– Поки маленький.

Але Марта виховувала суворо. Якщо воно лізло до її миски – відсувала. Якщо кусало за хвіст – гарчала. Не дуже, але щоб зрозумів.І воно розуміло – слухало беззаперечно.

Марта для нього була матір’ю. Єдиною, яку воно пам’ятало

.Як виявилося – то був “хлопчик”. Назвали його Тимком. Сашко якось погладив його і пробурчав: «Ох і Тимко». Він завиляв хвостом, ім’я прижилося.

До осені Тимко підріс. До коліна мені діставав. Чорний, з білою грудкою, рудими бровами. Хвіст кільцем, вуха висять. Дворняга дворнягою, але симпатичний.

Марта ним пишалася. Коли сусіди приходили – стояла поряд, важлива. Показувала вихованця.

Тимко її любив. Вранці насамперед до неї біг. Вдень грав поблизу. Увечері обов’язково поруч лягав.

Сашко поступово звик. Говорив «дворняжка», а сам кісточки носив. Коли Тимко навчився палицю приносити – грав із ним допізна.

– Розумний таки, – визнав. – Швидко все схоплює.

– Марта добре вчить!

– Сувора матуся.

Взимку Марта захворіла. Спершу кашель з’явився. Потім їсти припинила. Возили до ветеринара – серце, сказав. Вік.

– Скільки їй? – Запитала я.

– Важко сказати. Місяці.

Тимко одразу зрозумів, що мама хворіє. Не відходив від неї. Лежав поряд, грів. Коли вона кашляла – скиглив тихенько.

Якщо Марта не доїдала, він до своєї миски не підходив. Коли їй важко дихалося – лягав поруч, клав морду на її лапи.

Сашко дивився на них і мовчав. А я плакала. Розуміла – Тимко втрачає єдину родину.

Марти не стало у квітні. Вона пішла тихо, вночі. Вранці вийшла – вона у будці лежить, не дихає. Тимко поряд сидить, дивиться розгублено.

Ховали під яблунею. Тимко крутився поруч, нюхав землю, скиглив. Коли Сашко став закопувати – сів осторонь і завив. Протяжно, сумно.

Тієї ночі він у будку не пішов. Ліг на ґанку. Дивився у бік свіжого горбка.

Три дні майже не їв. Тільки воду пив. Лежав на тому самому місці, не рухався.

– Зовсім затужить, – переживав Сашко. – Що робити?

– Час потрібний. Він любив її.

– Може, ще собаку заведемо?

Я похитала головою. У Тимка була мама. Одна. Ніхто її не замінить.

За тиждень сусідка Валентина принесла кошеня.

– Біля дороги знайшла, – сказала. – Дуже слабке. Може, виходите? Ви ж добрі.

Кошеня було руде, пухнасте, але худеньке. Тремтіло у руках.

Тимко підняв голову, коли побачив нас. Підійшов, понюхав малюка. А потім акуратно взяв його в зуби й поніс у будку.

Поклав на підстилку. Ліг поруч, згорнувся довкола. Кошеня пискнуло і пригорнулося до теплого боку.

– Дивись, – шепнув Сашко. – Як колись Марта.

Я кивнула. Очі були на мокрому місці.

Тимко виходив кошеня. Ми годували малюка з піпетки молочною сумішшю, а Тимко – грів, вилизував, охороняв.

Коли кошеня підросло – стежив, щоб далеко не йшло. Носом підштовхував, коли той у небезпечні місця ліз.

Як Марта з ним робила.

– Навчила матуся, – сказав Сашко. – Передала науку.

Кошеня назвали Персиком, бо руде дуже. Виріс котик лагідний, розумний. Але головним для нього був Тимко. Спить з ним, грає, подвір’ям слідом ходить.

А Тимко ожив. Знову став активний, веселий. Родина в нього з’явилася. Тільки тепер він старший.

Минуло три роки. Персик перетворився на здорового кота. Але Тимка так само татом вважає. А Тимко його від собак захищає, від дороги відганяє, їжею ділиться.

Вчора Персик пташеня притяг. Випало із гнізда. Тимко понюхав, подумав і обережно в зуби взяв. У будку поніс.

– Знову починається, – засміявся Сашко.

– Традиція, – відповіла я.

Марта була б задоволена. Її хлопчик виріс таким самим – дбайливим. Готовим підбирати покинутих.

Днями гуляли повз те місце, де колись Марта Тимку знайшла. Він зупинився, принюхався. Постояв трохи.

– Пам’ятаєш? – Запитала я.

Він глянув на мене і тихенько гавкнув. Один раз. Наче відповів: «Звичайно пам’ятаю».

Потім ми рушили далі. Тимко попереду, Персик поруч. А я подумала: як добре, що є на світі ті, хто не оминає. Хто підбирає, виходжує, любить.

І не має значення – люди це, чи собаки. Важливо, що є серце.

Минулого тижня привезли нам ще одне кошеня. Сіреньке, з хворою лапкою. Тимко навіть не вагався – одразу в будку потяг. Тепер у нас цілий дитячий садок.

Сашко бурчить для порядку, а сам уже другу будку будує. Каже: «Якщо такі турботливі батьки ростуть, треба житлову площу розширювати».

Я сміюся. А Тимко важливо оглядає свої володіння. Перевіряє, чи все гаразд у підопічних. Годує, виховує, захищає.

Зовсім, як Марта колись.

Отак і живемо. Великою, дивною, але дружною родиною. Де кожен знає, що його люблять. І нікого не покинуть!

Де б він не був знайдений. І хоч би яким він не вродився. Тому що мама Марта всіх нас цьому навчила!

Як зворушливо бачити таку опіку від тварин, і як прикро, що люди цього не розуміють. Можливо, хтось замислиться, та візьме собі бездомну тваринку – вони теж прагнуть жити гідно…

Я впевнена, що багато з Вас, любі читачі, врятували не одне безвинне життя – велика подяка, та повага Вам!