“Щоб вибратись із Маріуполя, пішли пішки 20км до Мелекіного. Але в Мелекіному нас уже чекав ворог”
Заступник командира стрілецької роти конвоювання, екстрадиції, охорони підсудних 12-ої бригади оперативного призначення ім. Дмитра Вишневецького Національної гвардії України Марія Іщенко зустріла повномасштабний наступ росіян в Маріуполі.
Вона, як і інші захисники міста, була на “Азовсталі”, а коли вже була втрачена надія на деблокаду міста, командування військової частини ухвалило рішення дозволити жінкам самотужки евакуюватися з Маріуполя, визначивши точкою збору Запоріжжя. А щоб туди дістатись, вони пішки вибиралися з оточення крізь численні блокпости російських окупантів, пише Цензор.НЕТ
Тому ми говорили з Марією про те, як їм це вдалося, якою була її торішня весна в Маріуполі, а також про її нинішню службу у штурмовій бригаді.
Заступник командира стрілецької роти Марія Іщенко: Щоб вибратись із Маріуполя, пішли пішки до Мелекіного. Це понад 20 кілометрів. Але в Мелекіному уже була русня 01
“БІЖИШ І БАЧИШ, ЯК НА ВУЛИЦЯХ ЛЕЖАТЬ ТРУПИ, БУКВАЛЬНО ШМАТКИ ЛЮДЕЙ”
– Маріє, для вас ця повномасштабна війна розпочалась у Маріуполі. А що було до цього? Які функції виконував ваш підрозділ? Відповідали за людей, яких доставляли зі слідчого ізолятора на судові засідання?
– Так, це коли забирають підсудного зі слідчого ізолятора і везуть у суд, а після засідання супроводжують назад, або зустрічна варта – це коли під’їжджав поїзд, і ми забирали підсудних.
– І бойового досвіду ви тоді ще не мали?
– Ні. В 2014-му, коли розпочалися бойові дії на Донбасі, мені було 14 років. Я ще навчалася в школі.
– Чому загалом пішли служити в Нацгвардію?
– Тому що в мене служив брат у Національній гвардії. І я вирішила, що це круто – бути, як брат, і теж пішла служити!
– Брат для вас такий авторитет?
– Він для мене як приклад.
– Не розчарувались, коли пішли служити?
– Не розчарувалась, мені подобається служити.
– Узимку минулого року вас якось готували до можливого нападу, давали інструкції, як бути, якщо росія все ж на це зважиться? Що робити з тими, хто перебуває під вартою? Був якийсь план, як діяти?
– Запобіжні заходи, передбачені для різних ситуацій, були завжди. І загальний алгоритм дій. А 24 лютого, коли все почалось, наша рота залишилась охороняти нашу військову частину.
– Ваш брат воював з 2014 року чи в нього теж до повномасштабного вторгнення не було бойового досвіду?
– У нього був бойовий досвід.
– Коли розпочався наступ росіян, дзвонили братові, щоб порадитись, що робити?
– А ми з ним були разом тоді, в одній військовій частині.
– Підтримував? Казав щось?
– Ми одне одного підтримували. І дуже намагались бути сильними й не показувати ні один одному, ні загалом нікому, що нам десь там страшно, десь там сумно. Ми намагалися триматись разом. Так, звісно, легше. Коли поруч є рідна людина і з нею можна поговорити.
– Як розгортались події в Маріуполі?
– Спочатку були вибухи. Причому в будь-який час доби могло “прилетіти”. Потім стала надходити інформація, що в місті є ДРГ. І що будуть обстріли не тільки здалеку, а можуть і щось підкласти. Навколо нашої військової частини знаходили “маячки”. І тоді вже стало трохи страшно.
– А до цього не було?
– Я виросла на Донеччині, багато чого довелося в юності пережити. А от “маячків” не бачила. Це було вже чимось новим.
– Прильотів не було у частину?
– Відразу ні, ми вчасно виїхали.
Заступник командира стрілецької роти Марія Іщенко: Щоб вибратись із Маріуполя, пішли пішки до Мелекіного. Це понад 20 кілометрів. Але в Мелекіному уже була русня 02
– Ви перебазувались на “Азовсталь”? Що там тоді застали?
– Бункер у нас був нормальний. Я б не сказала, що там було занадто багато місця, але ми всі туди помістились.
– Там було холодно? Це ж, по суті, підвальне приміщення.
– Це нижче, ніж рівень звичайного підвалу. Ми спочатку жили на поверхах однієї з будівель, а потім перебазувались у бункер. Деякий час справді було холодно, але в бункері вже якось трохи адаптувались, то не так сильно відчувався холод.
– Грітись там було нічим? Якісь обігрівачі не були передбачені?
– Там на той час не було світла, тому їх би не було куди вмикати. Якийсь час працювали генератори, але була проблема і з бензином, і з дизелем. Ми їх використовували, щоб заряджати радіостанції.
– Торішній березень видався досить холодним. Чи це було не найстрашнішим?
– Про це ми тоді найменше думали. Найстрашнішими були літаки – винищувачі і бомбардувальники. Обстріли були цілодобовими, вони просто не закінчувались. Від цього неможливо було сховатись. Бо вони з часом стали скидати бомби, які пробивали навіть бункер.
А загалом найважчим було втрачати людей. Там жодної хвилини не було безпечно.
Заступник командира стрілецької роти Марія Іщенко: Щоб вибратись із Маріуполя, пішли пішки до Мелекіного. Це понад 20 кілометрів. Але в Мелекіному уже була русня 03
– Ви ж спершу могли виходити з території заводу?
– Так, ми тоді ще жили на поверхах і було відносно нормально. Пам’ятаю, одного разу вночі вирішила проігнорувати повітряну тривогу. Почула про неї по радіостанції, але дуже хотілося спати, бо за день виснажились. Подумала “обійдеться”, а десь о третій ночі прокинулась від того, що кімната стала дуже світлою.
– Таке зарево було від вибуху?
– Так. Таке часто було. Ти сидиш у кімнаті, бачиш зарево і чуєш вибух.
– Ви довго були на “Азовсталі”?
– Я 16 березня виїхала в місто, допомогли наші хлопці, які були на “Азовсталі” і їхали на виконання завдання.
Коли ми перебували на території заводу, я вже звикла, що поруч люди, яких я знаю, яким довіряю, які про мене піклуються, про яких я також піклуюся. А тут ми просто виїхали з дівчатами у місто, перевдягнувшись у цивільне, тому що знали, що кілька районів міста вже під руснею, тож у формі могли вбити.
Почали шукати, де можна переночувати. І зіштовхнулись з такою проблемою, що нас навіть не хотіли пускати в підвали.
– У житлових будинках?
– Ні. Магазини, філармонія і т.ін.
– Чому не хотіли пускати?
– Казали, що все зайнято. Коли був сильний обстріл, ледь достукались до одного з приміщень. Нас тоді впустили, але ми там пробули недовго, бо почалися дуже сильні обстріли саме того району – це було в центрі міста. Корабельні, авіаційні бомби, артилерія, міномети, вже йшли вуличні бої.
Ми розуміли, що залишатись у центрі дуже небезпечно. А оскільки в Приморському районі перебувала наша знайома, знали, що до неї можна піти. Ми тоді зібрались і бігли, куди очі дивляться.
Біжиш і бачиш, як на вулицях лежать трупи, буквально шматки людей – десь рука, десь нога, а десь іще щось.
Було й таке, що люди лежали цілими сім’ями: два великі тіла, а одне маленьке.
Добиратись до знайомої під обстрілами було важко, але нам це вдалося. Добре, що в районі, де вона жила, було трохи тихіше – прямих прильотів майже не було, тоді в основному все йшло на центр.
– А ви поїхали в місто, бо виконували якесь завдання?
– Тоді командир нашої частини сказав нам: “Дівчата, я вас відпускаю”. Жінкам самотужки дозволили евакуюватися з Маріуполя, визначивши точкою збору Запоріжжя. Певно, щоб ми могли вижити.
– Тобто ви планували вибратись з Маріуполя?
– Щоб вибратись із Маріуполя, пішли пішки до Мелекіного. Це понад 20 кілометрів. Знали приблизно дорогу. Але в Мелекіному уже була русня, висіли їхні ганчірки.
– А як ви вибрались із Маріуполя? Хіба там не було блокпостів росіян, не перевіряли?
– Були. Але вони тоді перевіряли переважно машини. А ми йшли пішки, і вони навіть на нас уваги не звернули. Ми швиденько крізь них прошмигнули.
А коли вже вибирались із Мангуша на Бердянськ, а звідти планували на Запоріжжя, нам дуже пощастило, що батьки однієї з моїх подруг їхали машиною і підхопили нас на трасі. Ми тоді з ними і проїхали.
– Теж без перевірки? Читала розповіді різних жінок, які добирались у ті дні в бік Запоріжжя, то вони згадували, як росіяни з них знущались, починаючи з того, що примушували роздягатись. Такого не було?
– Не було. У Мелекіному у нас також були знайомі, вони сказали, що тільки-но росіяни проводили фільтрацію, і десь за три дні це буде знову. Тому ми вибрались звідти завчасно. А коли їхали через блокпост із Мангуша на Бердянськ, у них там стояв комп’ютер. Поки ми стояли в черзі, щоб виїхати, там хтось підійшов до них і передали далі по черзі інформацію, що поки через цю дорогу проїхати не можна, і ми тоді змогли проїхати в об’їзд.
Заступник командира стрілецької роти Марія Іщенко: Щоб вибратись із Маріуполя, пішли пішки до Мелекіного. Це понад 20 кілометрів. Але в Мелекіному уже була русня.
“ТОДІ ТАК СТАЛОСЯ, ЩО ПО РАДІОСТАНЦІЇ ПЕРЕДАЛИ, ЩО БРАТ ЗАГИНУВ”
– Читала в одному з ваших інтерв’ю, що брат зазнав поранення, коли був на “Азовсталі”. Що тоді сталось?
– Це було 11 березня. Він виїхав на завдання. Їхня група йшла попереду. Тоді він і дістав поранення. Перше було кульове в ногу, друге – з міномета прилетіло, осколком міни поранило руку. Тоді так сталося, що по радіостанції передали, що брат загинув. У мене з самого ранку тоді було відчуття, що щось буде не так, тому сиділа на радіостанціях і слухала, що відбувається. І почула таке.
Друзі й медики, які з нами були, дуже хвилювались. Уточнювали тоді інформацію. Медики відразу виїхали. А коли повернулись, сказали, що брат живий.
Потім його відвезли в лікарню. Наш старшина поміг мені туди доїхати.
Поки їхали, десь недалеко від нас прилетів снаряд. Так гупнуло, що аж машина підстрибнула. Ми розвертаємось і їдемо іншим шляхом. На щастя, добрались. Я тоді йому привезла ковдру. Брат був дуже вдячний, бо взагалі в лікарні було дуже-дуже холодно. І ця ковдра йому дуже допомогла.
Я надовго запам’ятала ту лікарню посеред війни. Це видовище не для слабкодухих.
Ти заходиш, бачиш свою рідну людину, яка лежить уся в крові, у холоді, і…
– …і ти хочеш плакати, а тобі треба щось робити.
– Там плакати не можна було, я намагалась якось підняти його моральний стан. Щось сказати, трохи навіть пожартувати. Звісно, що почуття були такі, що точно не до жартів, але треба було його підтримати.
– Як ця лікарня працювала? Лікарі надавали адекватну допомогу?
– Усе, що було в їхніх силах, вони робили. Можна сказати, що вони тоді робили неможливі речі.
Але з огляду на ситуацію в місті, брата й інших поранених у той же день забрали на територію “Азовсталі”, де тоді теж був шпиталь. Бо там хоч був бункер, а в лікарні не було ніякого укриття, і якщо б туди “прилетіло”, невідомо, скільки було б загиблих.
А 31 березня, коли поранених евакуювали з Маріуполя вертольотом, його теж забрали.
– У Маріуполь він уже не повертався?
– Ні. Але він і далі несе службу в Нацгвардії.
– Ви сказали, що родом з Донеччини. Батьки хоч в окупацію не потрапили?
– Дякувати Богу, ні.
– Коли були на “Азовсталі”, часто виходили на зв’язок із батьками?
– Ми дуже намагались знаходити можливість, щоб написати батькам і дружині брата, повідомити, що нам не страшно і з нами все нормально.
– І, певно, не розповідали, що у вас було обмаль питної води, продуктів.
– Спочатку ще у нас були запаси, але потім вже почалися проблеми з водою. Однією літровою пляшечкою води на день мились. Ділилися харчами з цивільними людьми, які були також в іншому бункері.
– Дорогою на Запоріжжя скільки ворожих блокпостів вам довелося пройти?
– Якщо рахувати з Бердянська, то більше двох десятків. Я насправді перестала їх рахувати, бо ми зупинялись через кожні 100 метрів.
– Жодного разу не перевірили навіть телефони?
– На одному з блокпостів перевіряли, але ми заздалегідь усе почистили. Все скидалося до заводських налаштувань.
– Не було випадків, щоб людей витягали з машин і залишали у фільтраційних таборах?
– Колона тоді була велика, але я дивилась переважно на машину, яка була попереду. Там такого не було.
– Коли ви дістались безпечного місця, ви ж не могли просто залишити службу, правильно я розумію?
– Так, звісно, у нас була чітка вказівка прикомандировуватись до військових частин. Допомагали людям, чиї рідні потрапили на фронт, оформити документи.
Заступник командира стрілецької роти Марія Іщенко: Щоб вибратись із Маріуполя, пішли пішки до Мелекіного. Це понад 20 кілометрів. Але в Мелекіному уже була русня 05
– Зараз ви в штурмовій бригаді. Брат теж із вами служить?
– Так, ми знову разом служимо (посміхається, – авт.).
– Бравуючи, в останні роки російські пропагандисти часто казали про настрої людей на Донбасі. Мовляв, там багато хто хоче в росію. Розумію, що ви були підлітком, коли почалися усі ті події 2014 року, але все одно чули і бачили, що відбувається. Якими насправді були настрої у людей, які жили поряд?
– Мої батьки завжди були патріотично налаштованими. Ми любимо свою країну і готові її захищати. І ніякої приналежності до росіян навіть у думках не було.
– А інші люди? Що казали на вулицях?
– Переважно люди старшого покоління казали, що, мовляв, народились у “совку” і їм там подобалось.
– Але ж коли прийшли росіяни, люди тікали, не хотіли з ними залишатись. Ви ж самі сказали, що колона на Запоріжжя була великою.
– А хто з ними захоче добровільно залишитись? Напевно, ніхто.
– Багато людей долучається до штурмової бригади, в якій ви зараз служите?
– Чимало людей хоче тут служити. Приходять із силами, бажанням захищати країну. З бажанням того, щоб їхні діти жили у вільній незалежній країні.
– Не вийде так, що людей відправлятимуть на передову без підготовки? Вони проходять професійну підготовку?
– У нас дуже досвідчені воїни. Вони дають усім, хто до нас приходить, необхідні знання про те, як правильно поводитись зі зброєю, чого очікувати, також підрозділи проходять бойове злагодження. Немає такого, що дали тобі в руки автомат і відправили на передову. У нас такого не було і не буде. Люди мають бути добре підготовленими.
– Ми всі чекаємо контрнаступу і визволення наших територій, захоплених ворогом. Та, забігаючи трохи наперед, уявімо, що ми все визволили. Зокрема і ваш рідний Донбас, який росіяни перетворили здебільшого на згарище і руїни. До того ж, там багато територій заміновано. Як ви вважаєте, нам вдасться відбудувати Донбас? І яким він має бути? Як раніше чи оновленим, іншим?
– Він точно буде кращим. І ми обов’язково все повернемо і відбудуємо.
Тетяна Бодня, “Цензор.НЕТ”