— Справжня родина не залежить від крові. Справжня родина — це ті, хто залишаються поруч, незважаючи на труднощі. Андрій — це мій син, навіть якщо юридично це не так. І він заслуговує на цей дім більше, ніж будь-хто інший

“Андрію… ти навіть не уявляєш, як багато ти зробив для мене. Я завжди думала, що рідні діти — це ті, хто мають твою кров. Але ти, мій хлопчику, ти довів мені, що родина — це не лише рядок у документі. Родина — це любов, підтримка й розуміння. Я вдячна тобі за все, за всі ті роки, коли ти був поруч, коли інші відвернулися. Ти став моїм світлом у темряві, моїм захистом й опорою, коли я найбільше цього потребувала.”…

Ганна Степанівна завжди хотіла мати сина, але Бог подарував їй двох чудових доньок Олену та Марію. Проте, коли в їхньому житті з’явився Андрій, сирота, що потребував сім’ї, вона вирішила, що цей хлопчик має стати їхнім сином. Він прийшов до їхньої родини ще зовсім маленьким і Ганна віддала йому всю свою любов та турботу, так само як і своїм донькам.

Вона добре розуміла, що хлопець їй не рідний син та не могла його усиновити. Рідна мати, хоч і не брала участі в його вихованні, не написала відмову від своїх батьківських прав, а силою дитину не забрали. Усиновлення було неможливим, але Ганна не бачила в цьому проблеми. Вона вірила, що любов не має юридичних меж і ставилася до хлопчика як до власного сина.

Минали роки, діти дорослішали. Олена та Марія вже мали свої сім’ї, віддалившись від батьківського дому. Вони зрідка приїжджали до матері, а навідувалися тільки на свята або коли потрібно було вирішити якісь питання з документами.

Андрій, на відміну від них, залишився біля Ганни. Після того як чоловіка у Ганни не стало, він взяв на себе всі господарські справи, піклувався про неї та підтримував. Він став для жінки тією надійною опорою, про яку вона навіть не мріяла.

Але життя завжди має свої підводні течії. Коли жінка відчула, що її час наближається до кінця, вона вирішила поділити спадок між дітьми. Вона залишила свій будинок та свій пай землі Андрію, а все інше — донькам. На її думку, це було справедливо, адже саме названий син залишився поруч з нею у важкі часи.

Коли доньки дізналися про це, вони були обурені. Вони вважали, що будинок має належати їм, як рідним. Обидві приїхали до матері, щоб з’ясувати, чому вона прийняла таке рішення.

— Мамо, як ти могла віддати будинок Андрію? Він нам чужий! – з обуренням сказала Марія.

— Ви обидві маєте свої будинки й сім’ї, – спокійно відповіла Ганна. – Андрій залишився зі мною, коли ви обидві віддалилися. Він піклувався про мене, коли я потребувала допомоги. Це його дім так само, як ваш.

— Але він не наш брат! – крикнула Олена. – Ми твоя справжня родина!

Ганна сумно посміхнулася й відповіла:

— Справжня родина не залежить від крові. Справжня родина — це ті, хто залишаються поруч, незважаючи на труднощі. Андрій — це мій син, навіть якщо юридично це не так. І він заслуговує на цей дім більше, ніж будь-хто інший.

Дівчата все ніяк не могли заспокоїтись, адже не погоджувались з думкою матері. Вони не розуміли, чому вона обрала хлопця замість них. Проте Ганна була непохитною у своєму рішенні. Вона знала, що Андрій заслуговує на спадщину й не збиралася змінювати свій заповіт.

Після того як Ганни Степанівни не стало, хлопець отримав будинок, але втратив зв’язок із сестрами. Вони так і не змогли пробачити йому вибір матері. Проте, Андрій знав, що зробив усе можливе для жінки, яка в нього повірила та допомагала і це давало хлопцю сили жити далі.