Сватався до Тетяни Іванівни вдівець, але вона відмовила – соромно перед донькою. Як можна чоловіка в дім привести

Тетяна Іванівна сиділа у своєму холодному будинку, де вже давно ніхто не наводив ладу. Запах сирості наповнював кімнату, але все тут було рідним, знайомим, адже вона тут господиня. Однак сил не залишилося, душа спустошена від переживань, і вона навіть не знала, з чого почати.

Серце стискалося від образи, але сліз більше не було – всю дорогу додому виплакала. Вона вірила, що рідні стіни допоможуть загоїти душевні рани, що з часом біль мине. Сиділа в пальті й теплій шапці, руки й ноги мерзли. Поклавши голову на стіл, почала згадувати своє життя.

Найдорожче, що в неї було, – це донечка Катя. З самого народження дівчинка була слабкою, часто хворіла. Чоловік не раз казав:

– Не виживе вона, не муч себе, навіщо ночами не спиш, ліками її пічкаєш? Краще б здорову дитину народила!

А як? І цю донесла з великими труднощами, народила вже в сорок два роки, коли й надії не було. Двох дітей втратила ще під час вагітності, думала, що материнське щастя обійшло її стороною.

Чоловік незабаром пішов до іншої жінки, переїхав у сусіднє село, де нова дружина народила йому сина. Про хвору доньку він і чути не хотів.

Катя росла, з кожним роком міцнішала, ставала гарною дівчиною. А Тетяна Іванівна не помітила, як донька подорослішала. Все життя жінка працювала в колгоспі, а вдома самотужки вела господарство. Донька допомагала, але без чоловічих рук у селі важко. З нею жила її мати, а згодом і свекруха перебралася, коли самотужки жити стало несила.

Сватався до Тетяни Іванівни вдівець, але вона відмовила – соромно перед донькою. Як можна чоловіка в дім привести? Вона ж заміжня була, дитину народила – цього достатньо. До того ж, дві старенькі на її руках, а свекруха вже й піднятися з ліжка не могла.

Катя здобула освіту, зустріла хорошого чоловіка, одружилася по любові. Через два роки після весілля народилася Анюта.

Катя не хотіла сидіти вдома, гроші зайвими не були – ще й іпотеку виплачувати доводилося. Тож почала вмовляти матір:

– Мамочко, дорога моя, переїжджай до нас! І тобі веселіше буде, і нам допоможеш. Бабусі померли, тобі ж самотньо!

– Ні, Катрусю, у мене корова, стара кішка, город. Як я залишу свій дім?

– Продай ти вже ту корову, вона й молока мало дає. Що її жаліти? А кішку сусідка забере, баба Нюра добра, не відмовить. Через тиждень чекаємо тебе!

Не змогла вона відмовити кровиночці своїй. Хто ж допоможе, як не мати? Корову й кішку забрала сусідка, її син із невісткою й онуками пообіцяли за будинком наглядати. Так і переїхала Тетяна Іванівна до міста.

Дочка зятем на роботі допізна, а вона з онучкою гуляє, годує, ще й вечерю приготувати встигає. Анюта дуже на матір схожа була, бабуся не могла натішитися, днями й ночами з нею проводила час. На щастя, дівчинка майже не хворіла.

Коли Анюті виповнилося чотири, Катя вирішила віддати її до дитячого садка – мовляв, дитині треба розвиватися й товаришувати з однолітками. Але після цього ставлення дочки різко змінилося. Зять вічно приходив невдоволений, Катя скаржилася, що через матір вони з чоловіком часто сваряться, що бабуся розпестила дитину, і та слухатися перестала. В садок іде зі сльозами, бо більше любить бабусю, ніж рідну маму.

Тетяна Іванівна не знаходила собі місця, не розуміла, що зробила не так. Але ніколи б не подумала, що почує від доньки таке:

– Ти, мамо, нам більше не потрібна. Їдь додому. Анюта вже ходить у садок, ми виплатили іпотеку, сама ж бачиш – у двокімнатній квартирі тісно. Та й тобі ж так краще буде.

Хотілося на місці померти. Як можна таке матері сказати?

Речей у неї було небагато, зібралася швидко, ще й на автобус встигала. Одне лишень просила в думках – тільки б не розплакатися. Анюта ходила позаду, просила бабусю ще раз піти з нею на прогулянку.

Зять мовчки відвіз її на автовокзал, навіть не попрощався. Але що зять? Дочка з кухні не вийшла. Проте вона ж її любить, серцем мати це відчувала. Напевно, теж плакала, не хотіла, щоб мати її такою бачила.

От так вона і опинилася вдома. Надворі пішов дощ, стало ще холодніше.

Тетяна Іванівна наче крізь сон почула грубий голос і сварку…

У хату зайшла сусідка.

— Ой, Тетяно, це ти? А я вже подумала, що хтось твій будинок грабувати вирішив. Здрастуй! Чого ж ти в темряві сидиш? Ну-бо вставай, ходімо до нас. Давай-давай, моя Надійка млинці пече, посидимо, поговоримо. Скільки ж років не бачились!

Сусідка майже тягла Тетяну Іванівну за руку, не припиняючи говорити:

— Мої онуки вже до школи ходять, гарно навчаються, бешкетувати не люблять. А твоя корова цього року теличку нам подарувала! Ми вирішили на заводі залишити, сама побачиш, яка красуня! Не можна таку продавати, може, хочеш забрати собі?

Діти з радістю зустріли її, наче рідну. Принесли кішку, розповідали, яка вона розумна та лагідна. Муся відразу почала муркотіти, впізнала свою хазяйку.

Тепер Тетяні Іванівні хотілося плакати, але вже від радості – вона не одна. Вона слухала розповіді про село, про веселе життя великої та дружної родини. Усі сміялися, а головне – ніхто не питав, чому вона повернулася і чому не попередила заздалегідь.

Син сусідки після вечері сказав:

— У нас дім великий, ти, тітко Тетяно, поки поживи в нас, навіть не думай відмовлятися – не відпустимо. Я дах підлатаю, дрова привезу, ще й піч підмажу, трубу почищу. Ось як відремонтую твій будинок, тоді, якщо захочеш, повернешся, а може, й у нас залишишся, якщо сподобається.

Худенька старенька сиділа й усміхалася. Їй стало тепло на душі – людська доброта зігрівала серце.