Та й так її постійно виручала, допомагала грошима і була їй замість матері. А тут вона знову навішує на неї свої проблеми та малолітню доньку

На телефон раптово зателефонували темної ночі. Я взяла слухавку і почула голос доньки.

– Мамо, це я, Катруся. У мене негаразди! Чоловік вигнав мене з дому. Завтра зранку я приїду до вас з татом і буду жити вдома.

– Послухай, Катра, у тебе більше немає батьків і немає рідного дому.

– Що? – перебила мене донька, – Що ти сказала? Як це немає дому. Я ж ваша єдина донька. Я маю право на цю квартиру! – кричала в слухавку Катруся.

– А ось так, – спокійно відповіла я, – Немає в тебе квартири. Ми подарували її Олені, тепер вона тут господиня, а ми тебе з батьком знати не хочемо. Ти нам не донька.

Більше сюди не дзвони! Ти втратила все! – ефектно завершила я розмову. Після того, що Катра зробила, я мала повне право так сказати.

Стоячи біля вікна, я раптово задумалася про те, що наша історія також почалася з телефонного дзвінка.

Той злощасний дзвінок пролунав рано вранці. Я підскочила з ліжка і метнулася до стаціонарного телефону.

– Слухаю!

На іншому кінці почувся приглушений схлип.

– Алло, я вас слухаю. Хто це?

– Марія, це я, Анютка.

– Анютка, не лякай мене так. Ти бачила, котра година?

– Та бачила. Марія, сьогодні я лягаю в лікарню, мені робитимуть операцію, і я боюся за доньку. Дуже прошу тебе і Колю, не залишайте Оленку, вона ще зовсім маленька. Не віддавайте її в дитячий будинок.

Моя сестра Ганна завжди була ексцентричною, з багатою уявою і нестандартними вчинками. Але сьогодні це перейшло всі межі.

Я неспокійно крутила слухавку телефону, розуміючи, що трапилося щось серйозне, чого я ще не можу збагнути. Стало лячно.

– Анютко, чому не повідомила раніше, чому тепер? Що з тобою? Куди тебе кладуть?

Ганна хворіла вже кілька років, але не звертала на це великої уваги. Останній місяць біль посилився, вона дуже схудла і змарніла. Діагноз був невтішний.

Терміново потрібна була операція. Жінка ніяк не наважувалася сказати про це сестрі.

Та й так її постійно виручала, допомагала грошима і була їй замість матері. А тут вона знову навішує на неї свої проблеми та малолітню доньку.

– Марія, результат операції не гарантований, прошу, не покидайте Олену.

Ми були вже в лікарні за годину, операція ще не розпочалася, але побачити Ганну вже не могли. У коридорі сиділа, скрутившись у клубочок, маленька Олена. Я підійшла і обійняла її.

– Мамі буде боляче? – зі сльозами на очах спитала дівчинка.

– Ні, мама нічого не відчує, вона буде спати.

Через чотири години вийшов лікар і повідомив, що моя молодша сестра померла.

Ми забрали Олену і поїхали додому. Я зайшла в кімнату доньки і попередила, що в Оленки померла мама і дівчина буде жити з нею в одній кімнаті. Катруся зло подивилася на мене і змовчала.

Через десять днів вона викинула речі Олени з кімнати і заборонила їй туди приходити.

Розмова з донькою була важкою, вона наполягала на своєму, і заявила, що кожного разу буде викидати Оленчині речі, якщо ту поселять у неї.

Щоб не розпочинати війну, ми віддали племінниці свою кімнату, а самі переїхали жити у зал. Олена була сиротою. Від Ганни ми так і не дізналися, хто батько дівчинки. Тепер її доля залежала тільки від нас. Тому ми ніколи не робили різниці між Катрусею і Оленою. Вони обидві були нашими доньками.
Минув час. Катруся закінчила інститут і вийшла заміж. Її чоловік був заможним і старшим від неї. Ні те, ні інше її не турбувало. Вона швидко зібрала речі і переїхала до Віктора.

Через місяць повідомила про весілля.

– Мамо, дуже прошу, щоб ця ваша любителька підлиза на весіллі не була. Бачити її не хочу.

– Катру, так не можна, Олена в будь-якому випадку твоя сестра, і не запросити її, значить образити нас.

– Її на моєму весіллі не буде! – категорично заявила Катруся.

– У такому випадку ми з татом теж не приїдемо.

– Чудово! Домовилися.

Я розплакалася, але потім зібралася з думками і повідомила про рішення поїхати до Криму в якийсь будинок відпочинку.
– А як же весілля Катрусі? – здивувався чоловік.

– Ніяк, нас туди не запросили.

– Ліза, допоможи мені знайти дім відпочинку.

– Ми їдемо відпочивати? – спитала Олена.

– Так, моя дівчинко, ми собі це можемо дозволити.

– Ура! – радісно кричала племінниця, кружляючи кімнатою.

Ми залишилися втрьох. Олена закінчувала школу і мала вступати до інституту. Зробила це блискуче і стала студенткою Архітектурного інституту. Її мама Ганна була чудовою художницею і досить відомою у своїх колах. Олена пішла її стопами.

– Або стопами свого батька, – говорив мій чоловік Микола, підозрюючи одну відому в місті особу, що він і є батьком Олени.
Я на це не звертала уваги. Олена була нашою донькою.

Через рік ми відзначали повноліття Олени і саме в цей день моєму чоловікові стало погано. Він сильно зблід і знепритомнів. Викликали швидку, і Миколу відвезли до лікарні.

Лікар повідомив нам, що стан важкий. Мій чоловік потребував тільки одного препарату, щоб допомогти йому. Лікарі можуть замовити це ліки, і його доставлять протягом трьох днів. Тільки проблема в тому, що за цей препарат треба було викласти величезну суму. Ми були в розпачі.

Я зателефонувала Катрусі, знаючи, що її чоловік заможний і може позичити нам гроші.

Трубку підняла Катруся. Я розповіла їй про нашу біду.

– Катруся, здрастуй, рідненька. Дзвоню тобі, бо твій тато хворий і дуже потребує ліків з-за кордону, вартість яких важко виголосити. Я хотіла б позичити у тебе цю суму.

Тривале мовчання Катрусі мене занепокоїло. Щойно я хотіла повторити своє запитання, вона відповіла.

– Добре, мамо, я поговорю з Віктором і вам передзвоню.

Дзвінка довелося чекати довго. Катруся передзвонила лише через годину.

– Мамо, розумієш, тут таке діло. Віктор вирішив купити мені класну машину, він давно обіцяв її. І я не можу нехтувати умовою, яку він поставив. Або він купує мені машину, або ми віддаємо гроші вам.

– Катруня, донечко, ми вам повернемо гроші, не хвилюйся.

– Мамо, не кажи дурниць, ну коли ви їх повернете? По чайній ложці на годину, так? Тобто цю машину мені не побачити, ніби своїх вух.
– Ти чуєш, що ти кажеш, Катру? Твій тато може померти. Він потребує твоєї допомоги.

– Я нічим не можу допомогти. Візьміть кредит зрештою. На нас світ клином не зійшовся.

Трубка випала з моїх рук. А я сама готова була знепритомніти.

– Тітко Маріє, що з вами?

Дівчина підскочила до мене і притримала, щоб я не впала. Я плакала ніби жартома.

– Послухайте мене, тітко Маріє, давайте продамо мамину квартиру. Я все одно не зможу в ній жити, там навіть важко перебувати п’ять хвилин. Не відмовляйтесь, головне, щоб дядько Коля був живий. Ми виставимо її нижче ринкової вартості, і ви зможете отримати завдаток, який і передасте лікарям.
– Моя дівчинко, ми не маємо права так чинити, адже це твоя квартира. Щоб сказала твоя мати, знаючи, що я скористалася твоєю добротою.

– Тітко Маріє, ви наче розумна жінка. Чи час зараз обговорювати, що б сказала моя мати? Дядько Коля в небезпеці, його життя під загрозою. Ось що головне. І зараз потрібно приймати рішення швидко і мудро, – схвильовано говорила Олена.

Я обняла племінницю і не знала, як їй подякувати. Так, я розуміла, що це єдиний шанс врятувати Миколу.

Ми виставили квартиру на продаж в той самий день, її швидко продали за пристойну суму.

Покупець дав завдаток, поки оформлювали документи ми заплатили за необхідні ліки.

Вони доставилися через два дні. Ліки допомогли. Наша Олена врятувала життя Миколі. Буквально через місяць Микола повністю став на ноги. Нашому щастю не було меж.

Після того, як Микола одужав, ми прийняли рішення переписати квартиру на Олену. Пішли до нотаріуса, і той переоформив документи на племінницю. Дівчина була нам дуже вдячна. Залишок грошей поклали на депозит.

Ми жили разом, радіючи життю, як раптом пролунав нічний дзвінок.

Це телефонувала Катруся, щоб повідомити, що повертається додому. Віктор залишив її і вигнав з дому.
Я відповіла відмовою.

– У нас є тільки одна донька Олена, – відповіла я їй і поклала слухавку.

Через кілька років Олена вийшла заміж. Стас був фермером. У нього був великий будинок в селі. Господарство його було успішним і приносило чималий дохід. Він планував відкрити ще консервний завод.

Донька запрошувала нас переїхати до неї жити, але ми вирішили, що краще буде, якщо ми просто навідуватимемо їх пару разів на тиждень.

Нас завжди чекала наша красива і чиста кімната. Микола і Стас подружилися. Часто ходили на риболовлю. Микола чим міг допомагав йому в облаштуванні господарства. Олена розробила проект маленького консервного заводу. Всі ми жили, душа в душу, великою дружньою родиною, хоч і не завжди разом. Про доньку Катрусю згадували лише в день її весілля. Саме в цей день ми з Миколою їхали до Криму в Будинок відпочинку, саме той, куди багато років тому поїхали. Путівки нам брала Олена. Вона іноді супроводжувала нас.

Кожного разу в цей день я думала, як могла виховати таку егоїстичну доньку, яка наші життя ставила нижче елітного автомобіля. І Олена – сирота, що втратила так рано матір, цінувала нас більше за все. Готова віддати все, що має, заради нашого щастя.