Так Костя і опинився в дитячому будинку. Родичі в нього, звісно, були, але чомусь ніхто з них не поспішав його прихистити

Костик сидів в інвалідному візку й дивився крізь запилене скло на вулицю. Йому не пощастило: вікно лікарняної палати виходило у внутрішній двір лікарні, де був затишний сквер із лавочками та квітниками, але майже не було людей. До того ж, стояла зима, і пацієнти рідко виходили тепер на прогулянку.

Костя лежав у палаті один. Тиждень тому його сусіда, Юрку, виписали додому, і відтоді Костику стало зовсім сумно. Юрка був хлопцем товариським, веселим і знав мільйон різних історій, які неодмінно розповідав в особах, як справжній актор.

Він і був актором – навчався в театральному на третьому курсі. Коротше кажучи, засумувати в компанії з Юркою було неможливо. Крім того, до нього щодня приходила мама, приносила смачну випічку, фрукти, солодощі, якими сусід щедро ділився з Костею.

Разом із Юркою з палати ніби зник якийсь домашній затишок, і тепер Костик почувався як ніколи самотнім і нікому не потрібним.

Сумні думки Кості перервала медсестра, яка увійшла. Поглянувши на неї, він засмутився ще більше: уколи ставити з’явилася не симпатична молоденька Дарина, а вічно похмура і начебто завжди чимось незадоволена Людмила Аркадіївна.

За два місяці, проведених у лікарні, Костя жодного разу не бачив, щоб вона сміялася або хоча б усміхалася. І голос у Людмили Аркадіївни був до пари виразу її обличчя: різкий, грубуватий, неприємний, одним словом.

– Ну, чого розсівся, Клочко? Швидко на ліжко! – рявкнула Людмила Аркадіївна, тримаючи напоготові наповнений ліками шприц.

Костик розчаровано зітхнув, покірно розвернув візок і доїхав до ліжка. Людмила Аркадіївна спритним рухом допомогла йому прийняти горизонтальне положення і так само спритно перекинула животом униз.

– Штани знімай, – скомандувала вона, Костя послухався і … нічого не відчув. Уколи Людмила Аркадіївна ставила майстерно, і за це Костик щоразу подумки їй дякував.

“Цікаво, скільки їй років? – думав Костя, роздивляючись медсестру, яка тепер зосереджено промацувала вену на його худорлявій руці, – напевно, вже пенсіонерка. Пенсія маленька, доводиться працювати, ось тому вона й зла така”.

Тим часом Людмила Аркадіївна ввела нарешті тонку голку в блідо-блакитну, ледь помітну вену, змусивши його лише злегка поморщитися.

– Ну все, Клочко, закінчили. Лікар заходив сьогодні? – несподівано запитала вона, уже збираючись іти.

– Ні ще, – похитав головою Костик, – може, пізніше зайде…

– Ну чекай. І біля вікна не сиди – продує, – сказала Людмила Аркадіївна і вийшла з палати.

Костик хотів було образитися, але не міг: у словах медсестри, крізь властиву їй грубуватість і якусь нежіночу прямоту, як йому здавалося, проступала турбота. Нехай навіть така, адже він не знав ніякої…

Костик – сирота. Батьків не стало, коли йому було чотири роки. У їхньому сільському будинку сталася страшна пожежа, і Костик виявився єдиним, кому вдалося вижити.

Про цю подію йому нагадував опік на плечі і неправильно зрощене зап’ястя: мати, рятуючи синові життя, з останніх сил викинула його з розбитого вікна на вулицю, в замет. Вона встигла це зробити за хвилину до того, як звалився палаючий вогнем дах, поховавши під собою всю сім’ю хлопчика.

Так Костя і опинився в дитячому будинку. Родичі в нього, звісно, були, але чомусь ніхто з них не поспішав його прихистити.

Від матері Кості дістався м’який, поступливий характер, мрійливість і променисті зелені очі, а від батька – високий зріст, розмашиста хода і талант до математики.

Він погано пам’ятав своїх батьків, і лише іноді в пам’яті спливали, наче уривки кінострічки, якісь короткі епізоди його колишнього життя: ось він із мамою на якомусь сільському святі, сміється, а ось – сидить у батька на плечах і відчуває на своїх щоках теплий літній вітер.

Ще він пам’ятав великого рудого кота, якого звали чи то Мурзиком, чи то Барсиком… Крім спогадів, у Кості більше нічого не залишилося: навіть альбом із сімейними фотографіями згорів у тій нещасливій пожежі…

У лікарні його ніхто не відвідував. Коли Кості виповнилося вісімнадцять, держава виділила йому велику, світлу кімнату в гуртожитку, на четвертому поверсі. Жити самому Кості подобалося, але часом находила така туга, що хоч плач. Згодом він звик до самотності й навіть виявив у ній свої плюси.

Але дитбудинківське дитинство часом давалося взнаки: дивлячись на дітей із батьками на дитячих майданчиках, у супермаркетах та й просто на вулицях міста, Костю долали гіркі, невеселі думки…

Після школи Костик хотів вступити до університету, але не зміг – не вистачило балів. Довелося піти в коледж. Там йому сподобалося, та й спеціальність припала до душі.

Тільки ось з одногрупниками стосунки не склалися: тихий і замкнутий, Костик був їм нецікавий. Та й говорити з ними хлопцеві було особливо нема про що, адже він надавав перевагу книжкам і науковим журналам, а не бурхливим студентським розвагам і комп’ютерним іграм.

Щоправда, іноді вони розмовляли, але всі ці бесіди були виключно про навчання. Та сама історія була і з дівчатами: скромність Кості і нетовариськість не входила для них до числа чоловічих переваг, адже завжди знаходилися більш рішучі та балакучі претенденти на їхню увагу.

Крім того, у свої вісімнадцять з половиною Костик виглядав не старше шістнадцяти. Досить швидко хлопець став такою собі “білою вороною” в групі, але це його, схоже, анітрохи не бентежило.

Два місяці тому Костя, запізнюючись на заняття, щодуху мчав обмерзлим тротуаром і послизнувся в підземному переході, та настільки невдало, що зламав обидві ноги.

Переломи виявилися складними, загоювалися важко і болісно, але в останні пару тижнів стало краще. Костик сподівався, що його скоро випишуть, але разом із цією надією прийшло і занепокоєння: у будинку, де він жив, не було ліфта і будь-яких пристосувань для людей на інвалідному візку. А сидіти йому в інвалідному кріслі, судячи з усього,
ще довго…

Після обіду в палату прийшов Роман Абрамович, травматолог. Оглянувши ноги Кості і його рентгенівські знімки, він виніс вердикт:

– Що ж, Костянтине, хочу вас потішити: переломи ваші нарешті стали зростатися так, як їм належить. Думаю, за кілька тижнів станете на милиці. Лежати вам тут більше немає сенсу, будете лікуватися амбулаторно, у поліклініці. Десь за годину вам принесуть виписку, і можете бути вільні. Вас хто-небудь зустріне?

Костик мовчки кивнув.

– Чудово. Зараз покличу Людмилу, вона допоможе вам зібрати речі. Будьте здорові, Костянтине, і постарайтеся більше до нас не потрапляти.

– Я постараюся.

Лікар весело підморгнув і вийшов із палати, а Костик почав гарячково міркувати, як йому тепер бути. Його роздуми перервала Людмила Аркадіївна, яка увійшла.

– Чого сидиш, Клочко? Виписують же, – і вона подала йому рюкзак, що лежав під ліжком, – збирайся давай. Зараз Петрівна прийде постільну міняти.

Костик склав у рюкзак свої нехитрі пожитки і помітив на собі уважний погляд медсестри.

– Ти навіщо лікарю збрехав? – запитала вона, злегка схиливши голову набік.

– Ви про що? – Костя зробив здивоване обличчя.

– Ти дурника-то не вмикай, Клочко. Знаю я, що за тобою ніхто не приїде. Як добиратися будеш?

– Доберуся якось, – буркнув Костя.

– Тобі ще мінімум півмісяця своїми ногами не ходити. Як жити збираєшся?

– Розберуся, я ж не дитина.

Раптом Людмила Аркадіївна присіла на ліжко поруч із ним і заглянула в обличчя.

– Костю, це, звісно, може й не моя справа, але… з такими травмами тобі знадобиться допомога. Ти сам не зможеш. Не ображайся, я правду кажу, – м’яко промовила вона.

– Сам упораюся.

– Не впораєшся. Я не перший рік у медицині. Чого ти сперечаєшся, як маленький? – почала сердитися Людмила Аркадіївна.

– Навіть якщо й так, ви до чого це мені говорите?

– А до того, що поживи-но ти поки що в мене. Я, щоправда, далеко живу, за містом, зате ґанок – дві сходинки. І кімната вільна є. Як на ноги встанеш, так додому й повернешся. Я одна живу, чоловік пішов засвіти давно, а дітей Бог не дав…

Костя втупився на медсестру. Пожити в неї?! Але ж вони чужі люди, та й Костя давно вже відвик сподіватися на когось, крім самого себе.

– Чого мовчиш? – запитала, насупившись, Людмила Аркадіївна.

– Це якось незручно, та й узагалі…- пробурмотів Костя.

– Припиняй, Клочко. Незручно на інвалідному візку одному в будинку без ліфта і пандусів жити, – у звичній грубуватій манері парирувала медсестра, – то що, поїдеш до мене?

Костя вагався. З одного боку, жити в абсолютно сторонньої йому людини було й справді якось незручно, а з іншого – адже він, справді, ще нескоро зможе ходити, та й Людмила Аркадіївна начебто не така вже й чужа…

Лише тепер він почав усвідомлювати, що всі ці місяці вона по-своєму турбувалася і дбала про нього… “Клочко, швидко на обід, там твої улюблені тюфтельки сьогодні”, “Вікно зачини, давно температури не було?”, “Так, швиденько їж сир! У ньому кальцій, тобі корисно буде”, – раз у раз лунало в його палаті. Ось і зараз вона, єдина в цілому світі, готова була прийти йому на допомогу.

– Я згоден, – нарешті промовив він, – тільки грошей у мене немає… Стипендія нескоро ще.

Людмила Аркадіївна, впершись рукою в бік, подивилася на нього зі здивуванням, знову насупилася і з образою в голосі сказала:
– Клочко, ти при своєму розумі? Думаєш, я за гроші тебе до себе жити запрошую? Шкода мені тебе, ось і все.

– Я просто думав… – почав було Костя, але зупинився на півслові,- вибачте, я не хотів вас образити.

– Я не образлива. Поїхали в сестринську, посидиш там поки що, – скомандувала медсестра, – скоро зміна моя скінчиться, і поїдемо.

Людмила Аркадіївна жила в маленькому, акуратному будиночку з вузькими вікнами в красивих різьблених лиштвах. Усередині будинку було дві невеликі затишні кімнати, в одній з яких і оселився Костик.

Перші дні він страшенно соромився, з кімнати майже не виходив і зайвий раз намагався не турбувати господиню будинку своїми проханнями. Помітивши це, літня медсестра висловилася прямо:

– Ти припиняй соромитися-то. Що треба – проси.

Насправді Кості подобалося тут: снігові кучугури за маленькими вікнами, веселе тріщання полін у печі, аромат смачної домашньої їжі – все це нагадувало йому власний дім і таке далеке, щасливе дитинство…

Йшли дні. У минулому залишився інвалідний візок, а потім і милиці. Прийшов час повертатися в місто. Після чергового візиту в поліклініку Костик, ледь накульгуючи, йшов поруч із Людмилою Аркадіївною і ділився планами на найближчі дні:

– Треба іспити тепер складати, заліки. Стільки часу втратив, просто кошмар. А академічний брати не хочеться…

– А ти візьми, – умовляла його
Людмила Аркадіївна, – нікуди твій коледж не дінеться. Почнеш бігати зараз, а тобі що лікар сказав? Знизити тимчасово навантаження на ноги!

За минулі тижні вони дуже зблизилися. І Костик дедалі частіше ловив себе на думці, що не хоче залишати цей затишний дім і цю нескінченно добру й таку рідну жінку. Вона стала для нього, сироти з дитбудинку, другою матір’ю, але Кості не вистачало духу в цьому зізнатися не тільки їй, а й собі самому.

Наступного дня Костик збирав речі. У пошуках зарядки від телефону він озирнувся на всі боки і завмер: на порозі його кімнати стояла Людмила Аркадіївна і плакала. Костя, підкоряючись якомусь невідомому пориву, зробив крок до неї і міцно обійняв.

– Може, залишишся, Костенько? – прошепотіла вона крізь сльози, – вже як я без тебе буду…

І він залишився. І через кілька років Людмила Аркадіївна зайняла почесне місце матері нареченого за столом на весіллі Констянтина.

А ще через рік прийняла вона в лікарні з рук сина новонароджену онуку, названу на честь бабусі Людмилою.