Таня мовчала. Їй і самій хотілося скоріше вирости, щоб не заважати мамі. Вона, може, і до тата пішла жити. Він пропонував кілька разів. Але там зла баба Женя

— Нікуди ти не дінешся, – уїдливо додала Людмила. – Буде дитина на зло тобі!

Ігор почервонів і сховав гроші в кишеню. Він хотів оплатити вирішення “проблеми”, але після заяв Люди, пропонувати таке не став.

Тетянка зʼявилася на світ навесні. Вона майже не плакала, добре їла, швидко засинала. Ідеальна дитина. Щічки рожеві, вага в нормі. Не хворіє, розвивається за віком.

Дівчинка ніби відчувала, що не варто зайвий раз напружувати маму. Навіть коли різалися зубки, Таня не вередувала. Вранці Людмила повідомляла рідним, що в доньки за ніч виліз черговий зубок.

Повідомляла і йшла. У неї ж купа справ. Набагато важливіших, ніж маленька донька. Тетянка залишалася з дідусем і бабусею.

Ігор, на подив багатьох односельців, від дитини не відмовився. Під несхвальним поглядом матері у свій вихідний він ішов до Людмили, щоб побути з донькою. Євгенію Миколаївну покірність сина дратувала. Сільські кумушки чоловіка нахвалювали, а вона злилася. Відповідальний, фу. Кому краще робить? Бігає як на привʼязі в Людки й радіє?

І він справді радів. Ні, спочатку, звісно, боявся. Тетянка така крихітна, невагома, ніби зроблена з кришталю. Невдалі тесть і теща уважно дивляться, як він ніяково намагається гойдати донечку.

Потім вони пом’якшилися і приходам Ігоря стали радіти. Чаєм його поїли, гостинці збирали. Якщо людина хороша, то чому потрібно вовком дивитися? Сам Бог велить вітати.

В очах Людмили дочка з кожним роком перетворювалася на тягар. Десь у глибині душі вона багато разів пошкодувала, що залишила дитину…

Це спочатку вона почувалася кішкою, яка грається зі спійманою мишею. Шантажувати Ігоря дитиною швидко набридло. Батька Тані вона воліла просто не помічати. Нехай ходить, раз подобається. Їй же легше.

— Тягар ти мій, недолуга, – бурчала Людмила, застібаючи Тетянці куртку. – Коли вже виростеш, що б не возитися з тобою…

Таня мовчала. Їй і самій хотілося скоріше вирости, щоб не заважати мамі. Вона, може, і до тата пішла жити. Він пропонував кілька разів. Але там зла баба Женя. Краще з рідними бабусею і дідусем. Вони хороші і називають її не «тягарем», а улюбленим «сонечком». Тато нехай у гості приходить. Вони з бабусею його пирогами нагодують.

Роки йшли, але Євгенія Миколаївна так і не прийняла онуку. Вона вважала, що через це гидке дівчисько її син не побудував сім’ю. Ще й Тані допомагав їй грошима. Щодня вона виговорювала Ігорю своє невдоволення.

— Мамо, це моя дочка, – не поступався чоловік. – Я її кинути повинен?

— Чому знаєш, що твоя?! Людка – та ще пройдисвітка, – обурювалася Євгенія Миколаївна.

— Все, – махав рукою Ігор і йшов. – І по селу не базікай. Моя Таня і крапка.

Після таких розмов обурена Євгенія Миколаївна ще довго бурчала, гуркотіла посудом і роздратовано штовхала стільці товстими боками.

Коли Ігор повідомив, що придбав ділянку і будуватиме на ній власний будинок, Євгенія Миколаївна розлютилася ще більше.

— Чим тобі наш будинок не догодив!? – кричала вона. – Я скоро піду у вічність і все тобі залишиться.

— Мамо, припини, – посміхнувся Ігор. – Не треба тобі ще на той світ, встигнеш.

— Це життя, – зітхала жінка, театрально прикриваючи очі.

— Добре, коли це «життя» з тобою трапиться, я повернуся сюди. Свій будинок Тетянці віддам.

Євгенія Миколаївна закипіла. Тетянці?! Людченій доньці?! Будинок, який її син… своїми руками?! Не бути цьому!

— Ти так не зробиш, – прошипіла Євгенія Миколаївна.

Як у воду дивилася. Не зробив. Не встиг.
На той час Людмила поїхала з села. Вона все-таки зустріла «кохання всього життя». Фермер із сусіднього селища покликав заміж, але поставив умову. Без Тані. Своїх діточок наживемо. На нас схожих зовнішністю і звичками.

Люда, не моргнувши оком, залишила доньку батькам. Скинула, як вона сказала подругам, тягар.
Тетянка, почувши це, розплакалася. Тихо, щоб ніхто не почув. Не тягар вона, а сонечко. Тільки не для рідної матері.

Правду кажучи, зникнення мами Таня якщо й відчувала, то тільки іноді. Десь зовсім у глибині душі. Людмила й раніше мало часу приділяла рідній дитині. Тепер же Таня просто перебралася у більшу кімнату. Більше нічого не змінилося.

Приїжджала Людмила рідко. А як у подружжя зʼявився первісток, так і зовсім пропала.

Тані було дванадцять, коли рано вранці сусідка тітка Галя, задихаючись від сліз, увійшла в сіни. Вони з бабусею збиралися пекти млинці. Дід пішов на риболовлю. День, що почався як зазвичай, розділив життя дівчинки на до і після.

— Ігор розбився, – ковтнувши грудку хвилювання, видала тітка Галя. – На машині.

Таня впустила вінчик, яким мішала рідке тісто. Його краплі розлетілися по дерев’яній підлозі.

— Тато, – тільки й змогла прошепотіти Таня перед тим, як впасти слідом.

Після похорону усе село обговорювало, як негарно поводилася Євгенія Миколаївна щодо онуки. Таня цього не пам’ятала. Вона взагалі нічого не пам’ятала, крім татового обличчя, схожого на воскову маску.

Він більше не посміхався. І руки… такі холодні. Таня доторкнулася дуже акуратно. Провела пальцем по білій руці. Вона б обійняла його і заплакала, але Євгенія Миколаївна відштовхнула і насварила. Не хапай!

Людмила теж приїхала, але до Ігоря не підійшла. Постояла віддалік і пішла. Навіть із батьками не поговорила.

Новий удар чекав на Таню через місяць після прощання з батьком. Будинок з ошатною верандою, високим ґанком і великими вікнами дістається Тані. Вона єдина рідна дочка. Але чи рідна? Мати Ігоря сумнівається.

Євгенія Миколаївна била в дзвони. Донька не Ігоря. Обдурила його підла Людка, скинула тягар на синочка і гроші тягнула.

— Не дочка вона йому! Не дочка! Ігор сам хотів упевнитися, навіть заяву писав, – розповіла Євгенія Миколаївна здивованим односельцям. – І тест хотів зробити, щоб остаточно від волоцюг цих зректися. Шкода, не встиг.

Ох, як же розлютилася бабуся Тані, дізнавшись про плітки, які розносила сваха, що не відбулася. Схопила держак, заготовлений під нову лопату, і побігла до воріт Євгенії Миколаївни.

— А ну виходь, язиката! – закричала вона. – Виходь!

З усієї сили вдаривши у ворота, жінка повторила заклик. Повиходили сусіди. Ніхто не подумав зупинити Лілію Марківну, просто поспостерігали. Хтось навіть підбадьорював. Так з нею, мовляв, зі пліткаркою.

Євгенія Миколаївна в страху зачинила вхідні двері на ключ і, сховавшись під столом, набрала дільничного.

— Дочку мою обмовляє, дитину! Ти подивися на неї! Я їй зараз! – пригрозила бабуся Тані, не соромлячись представника органів, який під’їхав.

— Лілія Марківна, благаю, ідіть додому, – просив він. – Не треба самосуд влаштовувати.

Таня плакала вдома. Для мами вона – тягар, батькові – нерідна.

Надто підло обходиться з нею доля. Не можна ось так, у раз, позбавляти всього. Ігор був тато! Її тато! Ніхто не сміє відбирати!

Таня чула, як бабуся, що повернулася, розмовляла телефоном із Людмилою.

— Відповідай, кажу? Дочка точно від нього? – повторювала вона одне запитання за іншим.

Тані стало дуже страшно.

— Впевнена? – почулося ще одне уточнювальне запитання від бабусі. – Добре. Добре. Розберемося.

Напевно, можна видихнути, але Тетянка не могла. Занадто страшно від того, що буде далі.

---

Найбільше не хотілося бачити бабу Женю. Надто вже злі в неї очі. Колючі й холодні.

Але зустрітися їм все-таки довелося. Бабуся Тані наполягла на тесті їх спорідненості. Для цього поїхали всі разом у місто, здали зразки і назад – чекати результату.

Таня дуже переживала. Утім, можливо, Лілія Марківна хвилювалася не менше. Просто намагалася бути жвавою і рішучою. Лише Людмила махнула рукою.

— Навіть якщо не від Ігоря, то яка різниця?! Раніше треба було думати, тепер що, – байдуже сказала вона, наминаючи суницю з маленької каструльки.

— Безсовісна! – спалахнула Лілія Марківна. – Пішла геть звідси!

— Мамо, ти чого? – здивувалася Людмила.

Лілія Марківна замахнулася на доньку черпаком.

— Поки ціла, йди! Не доводь до гріха!

Людмила обурено похитала головою і вискочила з кімнати. Таня подивилася їй услід, розуміючи, що для цієї жінки так і залишилася непотрібним тягарем…

Конверт із результатами розкрили просто в коридорі. Євгенія Миколаївна жадібно шукала очима підтвердження своїм словам, але, на жаль, не знайшла. Батьківство Ігоря підтвердилося.

Таня не змогла стримати радості. Уперше з моменту, коли не стало тата, вона відчула себе по-справжньому щасливою. Для нього вона не тягар, а ДОЧКА. Справжня.

Будинок та інше майно, що залишилися від батька, відійшло Тані. Людмила заздрісно присвиснула.

Після закінчення школи Таня поїхала вчитися. Проводжали її дідусь із бабусею. Мама примудрилася забути про таку дрібницю, як від’їзд дочки. На випускному була, подяки за виховання доньки приймала. Цілком достатньо.

Для Тані мами немов не існувало. Людмила зателефонувала всього кілька разів. Перший привітати з днем народження, другий, здається, на новий рік.

Потім їхнє спілкування остаточно перейшло в месенджери. Рідкісні листівки на свята, іноді фото та короткі повідомлення.

— Ми з молодшим сином їдемо до лікаря. Можна в тебе зупинимося? – попросила Людмила.

— Щось серйозне? – уточнила Таня.

— Ні, просто чоловік забрати не зможе, у нього робота, а автобусом їхати не хочеться, – пояснила Людмила.

Таня віддала братові своє ліжко, мати зайняла ліжко сусідки, добре, що та поїхала ночувати до хлопця і дозволили скористатися меблями. Сама дівчина спала на підлозі.

Таня закінчила навчання, вийшла на роботу, винаймала житло, намагалася допомогти бабусі й дідусеві. Крутилася як могла. Просити допомоги чи просто поради в мами навіть не думала. Не хотілося знову чути докори, що вона тягар.

Люда сама набрала доньці, щоб вирішити делікатне питання.

— Я вирішила піти від чоловіка, – оголосила вона в слухавку. – Набридло. Живу як у пеклі.

Таня напружилася. Маминого голосу вона не чула вже кілька років. Тим паче мати ніколи раніше не ділилася з нею подробицями особистого життя.

— Усі мужики, знаєш, однакові, – зітхнула Людмила. – Шкода пізно я це зрозуміла.

— Якщо тобі важко жити з чоловіком, то йди, звісно, – відповіла Таня.

— Я пішла. Тільки от…, – Людмила забарилася. – Куди йду – не подумала. Ти ж знаєш, що я не працюю. Двоє дітей. Жити ніде, грошей немає.

-Поживи перший час у бабусі з дідусем, а потім щось підшукаєш, – порадила донька.

— Танюхо, ну ти даєш! Куди ми втрьох до батьків на шию в їхню халупу! – голос Людмили зазвучав із роздратуванням. – У тебе величезний будинок стоїть закритий! Скажи, нехай дід ключі нам віддасть. Ми б чудово розмістилися! Місця всім вистачило!

— Ключі від татового будинку хочеш? – задумливо промовила Таня.

— Це давно твій дім. До чого тут тато?

— Так, ти маєш рацію, мій, – зітхнувши, відповіла Таня. – Тільки от навіщо там тягар у вигляді тебе і твоїх дітей?

Людмила, почувши, поперхнулася власною слиною. У слухавці повисло мовчання. Деякий час вона збиралася з думками.

— Знущаєшся? – нарешті, видала мати. – Твої брати через тебе опиняться на вулиці.

— Не через мене, а через їхню матір, – з усією серйозністю відповіла Таня. – Повторюся, тягар у житті мені не потрібен.

Таня не знала, чи правильно вона чинить. Їй коштувало величезних зусиль відмовити мамі. На секунду вона пошкодувала, що була грубою, але потім чомусь стало легко… Вона перестала бути тягарем. Їхні позиції змінилися.

Життя – не шахова партія. Його не потрібно грати. Його потрібно ЖИТИ. І, бажано, по-людськи. Інакше результат можливий не на твою користь.