— Тату, час йде, — його голос був таким самовпевненим, що Богдан відчув холод у своїх грудях. — Ти не вічний, ти ж знаєш це. І ми не можемо залишити все на твоїх плечах. Богдан опустив голову. Його обличчя було як розбите дзеркало, де вже не можна було побачити цілісну картину. Він давно перестав сподіватися на якісь зміни.

Богдан давно не чекав візитів від своїх дітей. Вони приїжджали лише на свята, і то рідко, майже як по інерції, за звичкою.

Їхнє життя було далеке від нього — сучасне, метушливе, інколи навіть не просте. Він не встиг зрозуміти, коли це сталося, але Батьківський дім, в якому він народився, виріс і все своє життя пропрацював, став для нього лише місцем для старіння.

З кожним роком Богдан відчував, як його тіло підводить його, як сили залишають його. Крок за кроком він почувався все більш чужим серед людей.

Але єдине, що справді боліло, — це байдужість дітей. Його син і донька давно виросли і створили свої сім’ї, але відносини між ними змінилися. Щоразу він відчував, як їхня дистанція збільшувалася, а його місце у їхньому житті ставало все менш значущим.

І ось сьогодні, як ні в чому не бувало, до дверей його оселі зупинилася машина, і з неї вийшли його діти — Віктор і Наталя. Вони стояли перед ним, як дві суворі фігури, як у якихось непорозуміннях чи питаннях про старі, зношені предмети меблів, що вже не мають своєї вартості. Богдану здалося, що він став одним із таких предметів.

— Тату, треба збиратися, — сказала Наталя, мовляв, це була звичайна річ, — ти ж розумієш, як складно з тобою тут. Ти ж сам не справляєшся. Ми знайшли тобі місце в будинку для літніх людей.

Це було сказано без емоцій, наче вказівка, яку не можна оскаржити. Вона була звикла до таких рішень, до того, що в її житті все повинно бути під контролем і організовано.

— Може, я ще місяць, два, — прохопився Богдан. Його голос був слабким, але спроба спротиву ще жевріла. — Я ще можу посидіти вдома, мені не треба цього… місця.

Віктор, син, мовчки подивився на нього. Він був завжди мовчазним, навіть коли вони разом з батьком вирішували складні справи, але цього разу його погляд був холодний. Від нього не чекали підтримки, і він, здавалося, не був здивований.

— Наталя права, — сказав Віктор після паузи. — Ти вже не справляєшся. Нам важко тебе залишати тут. Усі твої старі проблеми — та й фізичний стан — вже не дозволяють тобі жити так, як раніше. Нам теж важко. Можна зрозуміти, але це єдиний вихід.

Богдан мовчав. Вони були праві, і водночас глибоко помилялися. Його проблеми, тривоги та сплутаність думок — все це втомлювало його, але чи означає це, що його місце тепер серед чужих людей? Важко було змиритися з думкою, що його більше не потребують, що в ньому більше немає цікавості чи вартості для власних дітей.

— Я не готовий, — сказав Богдан, озираючись навколо на свій старий дім, який був йому рідним, — я ще не готовий покинути все це.

Віктор зробив невеликий крок до нього.

— Тату, час йде, — його голос був таким самовпевненим, що Богдан відчув холод у своїх грудях. — Ти не вічний, ти ж знаєш це. І ми не можемо залишити все на твоїх плечах.

Богдан опустив голову. Його обличчя було як розбите дзеркало, де вже не можна було побачити цілісну картину. Він давно перестав сподіватися на якісь зміни.

Рік за роком його діти ставали чужими. Вони більше не потребували його порад, вони мали свої життя, свої проблеми. І ось тепер, вони хочуть позбутися ще однієї частини свого минулого — батька, як зношеного предмета.

— Коли ми їдемо? — запитала Наталя, дивлячись на годинник. — Ми заберемо тебе через годину, якщо не швидше. Богдан важко піднявся з крісла. Він не знав, що відповісти. Можливо, з цього моменту він більше не мав права на вибір.

Через два тижні він уже був у будинку для літніх людей. Лише дві невеликі валізи, старий одяг, кілька фотокарток на поличці — більше нічого не залишилося від його колишнього життя.

Спочатку він відчував безпорадність, але, з часом, прийшов і до певного спокою. Тут було тихо, майже спокійно. Вікна виходили на парк, і хоча він був відрізаний від світу, йому здавалося, що це його нове місце.

Але самотність була нестерпною. Богдан міг годинами сидіти біля вікна, спостерігаючи за людьми, які проходили повз. Кожен день був схожий на попередній, і кожен новий ранок — на старий.

Однак одна річ була певною: діти більше не приїжджали. Вони не телефонували, не писали листів. Через місяць після його переїзду він зрозумів, що вони забули про нього. Він не був потрібен. І хоча він намагався заперечувати цю думку, час і самотність тільки підтвердили це.

Зрештою, Богдан зрозумів, що прийшов час відпустити цей біль. Час навчитися жити самотньо, без дітей, без родини. І хоча його серце було повне суму.

Він сприймав це як новий етап у своєму житті — етап старості, коли немає більше турбот і сподівань, лише мовчазне прийняття.

Валентина Довга