– Тату, я хочу поговорити з тобою про машину, – сказала він батькові

– Катюша, а твоя мама вже вступила у спадок? – поцікавився Антон.

– Не знаю. Мабуть, вступила, адже вже минуло більше пів року, і спадкоємців у діда, крім мами, не було, вона його єдина дочка.

– А мама тобі не казала, що вони збираються робити зі спадщиною? – знову спитав чоловік.

– Конкретно ні, але дачу точно собі залишать. Адже вона тільки за документами дідові належала, а користувалися нею мої батьки – і город саджали, і ремонтували. Діду було все це вже не під силу. Він останнім часом найчастіше в саду на лавці сидів.

– А квартира та машина?

– Ну, що ти до мене причепився? Звідки я знаю, що вони планують?

Антон помовчав деякий час, а потім таки наважився запитати:

– А вони нам нічого не обіцяли?

– А мають? – здивувалася Катерина.

– Ну, як би, це заведено, щоб батьки допомагали дітям, – сказав Антон.

– Цікаво, і на яку допомогу ти чекаєш від моїх батьків? – Катя навіть припинила місити тісто.

– Наприклад, вони могли б віддати мені дідову машину. Вона класна, – відповів чоловік.

– Справді? А ти знаєш, скільки вона коштує?

– Ну, тисяч шістсот-сімсот, мабуть…

– І чим ти заслужив такий подарунок від моїх батьків? – Усміхнулася Катя.

– Тобі ж вони подарували машину. Знаєш, зазвичай у сім’ї машиною користується чоловік, а дружину та дітей він возить кудись у вихідні.

– Антоне, ти чудово знаєш, що мені машина потрібна для роботи. Я за день буває у два-три місця з’їжджу. А ти цілий день сидиш в офісі – тобі навіть корисно додому пішки пройтися.

– Добре, тоді нехай допоможуть нам закрити іпотеку, – запропонував Антон. – Ми вже шість років платимо, а попереду ще дев’ять.

– Антоне, май совість! Перший внесок на цю двокімнатну нам подарували мої батьки. Поки я була в декреті, вони теж допомагали нам – майже половину щомісячних внесків за ці три роки сплатив мій батько – подивімося на документи, якщо ти забув, – обурилася Катя.

– Але ж у них є гроші, і їм це нічого не варте! – вигукнув Антон. – Поговори з матір’ю, попроси нарешті. Невже вона тобі відмовить?

– Якщо попрошу, то точно не відмовить. Але я просити не стану. Ми з тобою дорослі люди й можемо самі розв’язати свої проблеми.

– Не хочеш просити? Тоді я сам поговорю з Олексієм Семеновичем щодо машини. Я думаю, що він мене зрозуміє.

– Та й мама твоя – жінка розумна, її можна переконати в тому, що нам ці гроші зараз набагато важливіші, – заявив чоловік.

– Добре, я поговорю зі своїми батьками. Але не зараз, – сказала Катя.

– А коли?

– Після того, як твої батьки нададуть нам таку ж допомогу з квартирою, як і мої.

– Катю, ти що? Звідки в них такі гроші? – обурився Антон.

– Не знаю. Я не цікавилася їхніми фінансами, але мені достеменно відомо, що вони минулого року зробили перший внесок за квартиру твоєї сестри Вікторії. Причому відразу після того самого шикарного весілля, яке вони ж, як я зрозуміла, і оплатили.

– Звідки ти знаєш?

– Роман, чоловік Віки – твій новий родич, – на роботі хвалився. А ще казав, що тесть обіцяв йому свою машину віддати, коли собі купить нову. Тобі твій тато нічого про машину не говорив? – Запитала Катя.

– Казав, що збирається міняти. Але я думав, що він цю продасть, додасть і купить нову.

– Думав? Думай далі. Ти від моїх батьків машину вимагаєш, а Рома роз’їжджатиме на автомобілі твого батька, – посміхнулася Катя.

Наступного дня після роботи Антон вирушив до батьків.

– Тату, я хочу поговорити з тобою про машину, – сказала він батькові.

– А що таке? Ти збираєшся купувати автомобіль?

– Ми платимо іпотеку – яка мені машина? Я про твою. Ти ніби збирався її міняти. Чи не віддаси мені стару? – спитав Антон.

– Сину, я вже обіцяв її Романові.

– Нормально. Чому не мені?

– Але у вас із Катею є машина, а у Віки та Роми немає, – відповів батько.

– Взагалі я твій син, а не Рома! – обурився Антон.

– Що ви тут галасуєте? – Виглянула з кухні мати.

– Ось Антон вважає, що я маю віддати свою машину йому, а не зятю, – пояснив їй чоловік.

– Взагалі-то, синку, ми самі вирішуємо, як розпоряджатися своїм майном, – підібгавши губи, промовила мати.

– Тільки ви розпоряджаєтесь якось в один бік: ми з Катею обійшлися без шикарного весілля, а для Віки ви сплатили банкет у найкращому ресторані міста.

Нам з іпотекою допомагають батьки дружини, а мені ви сказали: «Давай сам, синку». Зате для Віки та Роми все знайшлося. Тепер те саме з машиною. Раніше такого не було. Останнім часом мені здається, що я не ваш син.

– Антоне, ти не повинен ображатись. Так, зараз ми допомагаємо Вікторії більше, ніж тобі, – сказала мати.

– Мені та моїй родині ви взагалі не допомагаєте, – перервав її син.

– Стривай. Згадаймо: ми сплатили твою освіту, тато допоміг тобі влаштуватися на добру роботу. Потім, коли ти одружився, вам із Катею стали допомагати її батьки. Зараз у тебе є все: квартира, робота, машина.

А Віка опинилася у складному становищі: ти ж знаєш, що вона виходила заміж уже при надії. А Рома ще думав, одружуватися, чи ні. І як ти вважаєш – хіба ми могли покинути її у цій ситуації?

– Звісно, ​​нам довелося сплатити весілля, тому що у матері Роми нічого немає. І сам він – рядовий менеджер у миршавій фірмі, яка ось-ось збанкрутує.

– Тож ми й купили їм житло. І сплачувати банку теж нам: Віка в декреті, а Рома і на харчі до пуття не заробляє.

– Зрозуміло: ви купили Вікторії Рому! І наступний платіж – це татова машина, на якій цей ледар буде роз’їжджати тільки тому, що вдало одружився.

– Сподіваюся, ви все правильно оформили? А то Рома при нагоді половину майна відчепить – не посоромиться.

– Звичайно, квартира оформлена на мене, – сказав батько, – і на машині Роман теж їздитиме за дорученням.

Антон не став розповідати дружині про свою розмову з батьками, але й про спадщину її мами більше не питав.

А батьки Каті справді залишили собі дачу, де вони любили проводити вихідні, а квартиру та машину продали.

Частину грошей витратили на ремонт своєї квартири, з’їздили відпочити в Литву, в санаторій. А чотириста тисяч переказали дочці для часткового погашення іпотеки.

– Там ще залишилися гроші, але нехай лежать, – сказала мати, – мало що: я вже на пенсії, а скоро й Олексій на пенсію вийде. Може, ми з ним ще помандруємо…

А Антон замислився над несправедливістю батьків. Кажуть, що батьки більше люблять своїх доньок, аніж синів, бо сподіваються, що саме донька їх доглядатиме в старості. Невже це й справді так?

А ви як вважаєте? Антон має рацію?