Телефон чоловіка, залишений на столі, завібрував. Марина мимоволі глянула на екран. Повідомлення від Софії

Марина розгублено завмерла біля плити. На годиннику за північ, а вона, як дурепа, чекала чоловіка з гарячою вечерею. Зараз від нього пахло чужим парфумом – тонкий, дорогий аромат, зовсім не схожий на її улюблені ванільні парфуми.

– Гліб, я дзвонила тобі весь вечір. Де ти був? – вона намагалася, щоб голос звучав рівно.

– Дістала зі своїми допитами! – він роздратовано махнув рукою. – На роботі затримався, ясно? Ще й телефон розрядився.

Марина мовчки поставила тарілку із запіканкою на стіл. Гліб гидливо колупнув виделкою.

– Знову ця жирна погань. Дивно, як ти ще не перетворилася на слониху з таким харчуванням, – він відсунув тарілку. – Подивися на Софію в нашому офісі. Ось як має виглядати справжня жінка.

– Софія? Та сама, що постійно пише тобі? – Марина відчула, як холоне спина.

Гліб роздратовано закотив очі.

– Не починай. Софія – моя колега, і між іншим, вона стежить за собою. А ти? – він окинув дружину зневажливим поглядом. – Халат запраний, капці ці дурні. Миша сіра.

Марина ковтнула клубок у горлі.

– Я можу схуднути, якщо тобі так важливо.

– Уже пізно, – кинув Гліб і вийшов із кухні.

Марина знесилено опустилася на стілець. Що сталося з ними? Колись Гліб казав, що любить “дівчат із формами”.

Телефон чоловіка, залишений на столі, завібрував. Марина мимоволі глянула на екран. Повідомлення від Софії:

“Завтра о тій самій годині?” і сердечко наприкінці.

Тремтячими руками вона взяла телефон. Пароль давно знала – день народження Гліба. Листування відкрилося одразу: десятки повідомлень…

“Ти такий пристрасний”

“Коли ти нарешті підеш від неї?”

“Не можу дочекатися…”

І фотографії. Гліб і струнка брюнетка. Обійми. Поцілунки. Постіль.

Марина вимкнула телефон і поклала назад. У грудях оселилася крижана порожнеча. Три роки шлюбу. Три роки після втрати батьків, коли Гліб став єдиною опорою.

Вона згадала, як після відходу батьків Гліб наполіг на скромному весіллі – “не час для пишних урочистостей”. Як оселився в її трикімнатній квартирі – “навіщо платити за оренду, коли в тебе стільки місця”. Як захоплювався дачею – “чудове місце, можна продати, купити щось престижніше”.

Марина подивилася на руки – маленькі, з пухкими пальцями. Може, вона й справді неприваблива? Може, Софія й справді краща – раз Гліб із нею щасливий?

Зі спальні долинуло хропіння чоловіка. У пам’яті спливли його вчорашні слова: “Нам треба продати дачу. Зараз хороша ціна. Відкриємо бізнес, заживемо як люди”.

Марина тихо встала і пішла у ванну. Над раковиною висіло дзеркало. Втомлене обличчя, тіні під очима, розпатлане волосся. Коли вона стала такою? Коли дозволила собі загрузнути в чужих бажаннях, забувши про свої?

– Досить, – прошепотіла вона відображенню. – Досить бути ганчіркою.

Уранці Гліб був незвично ласкавий. Приніс каву в ліжко, чого не робив роками.

– Мариночко, я вчора погарячкував, – він сів на край ліжка. – Ти ж знаєш, робота, стрес.

Марина кивнула, зображуючи розуміння.

– Ти маєш рацію щодо дачі, – сказала вона. – Давай продамо. Тільки мені потрібно з’їздити туди востаннє. Забрати мамині речі.

Гліб просяяв.

– Ось і розумничка! – він поцілував її в лоб. – Тоді цими вихідними ти їдеш на дачу, а я займуся пошуком покупців. Ми швидко все перевіримо.

“Занадто швидко”, – подумала Марина, але лише посміхнулася у відповідь.

---

На старому кладовищі було тихо. Марина поклала квіти на місце спочину батьків і присіла на лавочку поруч. Теплий травень наповнював повітря ароматами бузку.

– Ви мали рацію щодо нього, – прошепотіла вона, дивлячись на фотографії батька й матері. – А я не хотіла слухати.

Перед очима спливли спогади. Інститут, третій курс. Гліб, самовпевнений красунчик з економічного, який помітив рум’яну реготушку Марину. Тоді він здавався принцом із казки – турботливий, уважний, із планами на велике майбутнє.

– Може, ви б і схвалили. Яким він був спочатку, – вона витерла сльозу.

Батько завжди казав: “Придивися, Марино. Чоловік, який кохає по-справжньому, не дивиться на інших”. А мама тихо додавала: “І на твої недоліки теж”.

Телефон завібрував. Повідомлення від Гліба: “Ти де? Я хочу показати дачу потенційному покупцеві завтра”.

Марина не відповіла. Натомість перегорнула старі фотографії в телефоні. Весілля – скромне. Гліб переконав її не затягувати: “Навіщо нам пишне торжество? Головне, що ми разом”.

Тепер вона розуміла: йому просто потрібно було якнайшвидше закріпитися в її квартирі, в її житті. Достукатися до серця скорботної дівчини виявилося нескладно. Особливо коли вона так хотіла вірити, що не залишилася одна.

– Він каже, що дача і квартира – важкий тягар, – сказала Марина портрету матері. – Що нам потрібні гроші для бізнесу, для кращого життя.

Вітер хитнув гілки берези. На пам’ятник упав сонячний промінь, немов схвалення.

– Але я все зрозуміла, – її голос зміцнів. – Він хоче забрати все, а потім піти. Думає, я сліпа.

Марина встала і востаннє провела рукою по холодному мармуру.

– Пам’ятаєш, що ти завжди казала, мамо? “Нас можна обдурити тільки один раз. Другий – ми обманюємося самі”.

Вона рішуче покрокувала до виходу. План уже визрів у голові – чіткий, рішучий. Гліб хотів зіграти нечесно? Отримає свою гру.

В автобусі дорогою додому Марина набрала номер Сергія Петровича – старого друга батька, ріелтора. Старий зрадів її дзвінку.

– Мариночко, сонечко! Як поживаєш? Давно про тебе не чув.

– Сергію Петровичу, мені потрібна ваша допомога. Терміново і конфіденційно.

---

– Я не казала, що продам за таку ціну, – Марина відвела погляд від здивованих очей Гліба. – Дача коштує дорожче.

– Люба, зараз не найкращий час для торгів, – Гліб ніжно обійняв її за плечі. – Цей покупець надійний. А твоя дача, вибач, не фонтан.

Марина смикнула плечем, скидаючи його руку.

– Наша дача, – поправила вона. – Чи вже не наша?

Гліб примружився.

– Що це означає?

– Нічого, – Марина змусила себе посміхнутися. – Просто дивно чути “твоя”, коли ми сім’я.

Гліб пом’якшав і поцілував її в лоб.

– Звісно, наша. Просто за документами… А, неважливо. Усе для нас, для нашого майбутнього.

“Нашого”, – гірко повторила про себе Марина. З минулого тижня вона жила ніби у двох реальностях. В одній – слухняна дружина, яка погодилася продати спадщину. В іншій – жінка, яка зустрічалася з ріелторами, юристами, банківськими працівниками.

– Я подумаю, – відповіла вона. – Мені потрібно з’їздити на дачу ще раз.

– Їдь, звісно, – несподівано легко погодився Гліб. – До речі, Марино, я зовсім забув… У мене завтра важлива нарада в офісі, не могла б ти…

– Заїхати до тебе з документами? – підхопила Марина. – Звісно. Якими?

– Із випискою. Мій клієнт хоче побачити документи на дачу, – Гліб усміхнувся. – Це суто формальність.

– Добре, – кивнула Марина. – А з ким нарада?

– Із клієнтами, – Гліб відвів погляд. – Ти їх не знаєш.

Телефон Гліба пискнув. Він різко схопив його, прочитав повідомлення і сховав у кишеню.

– Робота? – невинно поцікавилася Марина.

– Так. Постійно смикають, – він помітно нервував. – Гаразд, я спати.

Коли двері спальні зачинилися, Марина тихо дістала телефон. Сергій Петрович відповів одразу:

– Договір на дачу готовий. Покупець згоден на твою ціну. Завтра угода.

– А з квартирою?

– Є покупець. Згоден на швидку угоду, навіть без торгу. Але чи впевнена ти?

– Абсолютно.

У передпокої почулися кроки. Марина швидко сховала телефон.

Гліб, пройшов на кухню.

– Ти ще не спиш? – запитав він, дістаючи сік із холодильника.

– Думала про маму, – відповіла Марина, обіймаючи себе за плечі. – Сьогодні три роки, як їх не стало.

– Знову починаєш? – роздратовано кинув Гліб. – Досить жити минулим. Їх вже не повернеш.

Марина здригнулася від грубості його слів.

– Ти навіть не поїхав зі мною.

– У мене справ по горло! – огризнувся Гліб. – Хтось має заробляти в цій родині.

– А я, по-твоєму, не заробляю?

– Нянечка в дитячому садку? – він презирливо фиркнув. – Скажи спасибі, що взагалі заміж узяв. З твоєю-то зовнішністю зараз…

Він раптом зупинився, немов згадавши про щось.

– Вибач, – пробурмотів він. – Я втомився. Тиждень важкий.

Марина мовчки дивилася на чоловіка. Колись вона кохала його до безпам’ятства. Зараз перед нею стояла чужа, неприємна людина.

– Я теж втомилася, – тихо сказала вона.

Наступного дня Марина зустрілася із Сергієм Петровичем і новим власником дачі – літнім професором, другом її батька. Угода зайняла менше години.

– Упевнена, що не хочеш розповісти Глібу? – запитав Сергій Петрович, коли вони залишилися вдвох.

Марина похитала головою:

– Гліб занадто зайнятий своєю Софією. Він навіть не помітив, що я зняла всі речі з шафи.

Вдома Марина почала збирати решту речей. Завтра мала відбутися угода з продажу квартири. Усе відбувалося швидше, ніж вона розраховувала.

Задзвонив телефон. Гліб.

– Привезла документи? – без привітання запитав він.

– Так, усе зробила, – спокійно відповіла Марина.

– Чудово! – у його голосі звучало неприховане торжество. – Тоді я затримаюся. Не чекай до вечері.

---

Ніч видалася задушливою і безсонною. Марина, загорнувшись у тонке простирадло, лежала на дивані у вітальні. Гліб не прийшов ночувати – вперше за їхній шлюб. Не дзвонив, не писав, ніби зник.

Гучний стукіт у двері пролунав, коли годинник показував 7:30 ранку.

– Хто там? – запитала Марина.

– Ми з агентства нерухомості! – відповів чоловічий голос. – За домовленістю із Сергієм Петровичем.

Марина відчинила двері. На порозі стояла молода пара з дівчинкою років п’яти і суворий чоловік із портфелем – нотаріус.

– Доброго ранку, – жінка простягнула руку. – Я Ольга, ми вчора зідзвонювалися. Сергій Петрович сказав, ви готові до оформлення.

– Так, проходьте, – Марина запросила гостей у квартиру.

Нотаріус діловито розклав документи на столі.

– Паспорт, свідоцтво про право власності та попередній договір, підписаний учора.

Марина дістала з сумки папку з документами. Молода пара оглядала квартиру, захоплюючись просторою кухнею і високими стелями.

– Ваш чоловік теж буде? – запитав нотаріус.

– Ні, – відповіла Марина. – Я єдина власниця. Квартира дісталася мені від батьків до шлюбу.

– Чудово. Тоді приступимо.

За годину всі підписи було поставлено, гроші переведено на рахунок Марини. Ольга міцно обійняла її:

– Дякую! Ми так довго шукали квартиру в цьому районі. Коли можна в’їжджати?

– Хоч сьогодні, – відповіла Марина, передаючи зв’язку ключів. – Я майже все вивезла.

– Але там ще дуже багато речей, – здивувалася Ольга.

– Усе, що знайдете, можете викинути або залишити собі.

Поки молода сім’я оглядала кожен куточок свого нового житла, Марина відправила смс Сергію Петровичу: “Усе готово. Їду в банк”.

У банку вона перевела більшу частину грошей на новий рахунок, а частину зняла готівкою. Тепер залишалося чекати.

Дзвінок застав її в таксі.

– Алло, – голос Гліба звучав метушливо. – Марино, я зараз приїду додому. Потрібно поговорити.

– Не поспішай, – спокійно відповіла Марина. – У мене ще справи.

– Які справи? – напружився Гліб.

– Побачимося ввечері. Годині о сьомій.

Марина повісила слухавку і попросила таксиста змінити маршрут. Їй потрібно було заселитися в заброньований номер готелю і підготуватися до останнього акту цієї драми.

Гліб прибіг до будинку рівно о сьомій. Він нервово подзвонив у двері. Ніхто не відчинив. Дістав ключі – замок не піддавався.

– Хто там? – двері відчинилися, але замість Марини на порозі стояла незнайома жінка.

– Я… це моя квартира, – розгубився Гліб.

– Ви помилилися, – насупилася жінка. – Ми купили її сьогодні вранці.

– Як купили? – Гліб зблід. – У кого?

– У власниці, Марини Сергіївни.

У цей момент задзвонив телефон Гліба. На екрані висвітилося ім’я дружини.

– Що ти накоїла?! – закричав він у слухавку.

– Вітаю, Гліб, – голос Марини звучав незвично твердо. – Як справи?

– Якась жінка каже, що купила нашу квартиру! – Гліб перейшов майже на вереск.

– Не нашу, а мою, – поправила Марина. – І так, вона має рацію. Я продала квартиру сьогодні вранці. І дачу теж, учора.

– Ти… ти при своєму розумі?! – Гліб задихався від люті. – А я де тепер буду жити?!

– Можеш попросити Софію взяти тебе до себе, – спокійно відповіла Марина. – Судячи з вашого листування, ви і так проводите разом багато часу.

– Ти нишпорила в моєму телефоні? – прошипів Гліб. – Ти не мала права!

– А ти мав право принижувати мене три роки? Використовувати мене? Зраджувати мене? – голос Марини здригнувся. – Ти думав, я не здогадаюся про твої плани? Продати моє майно, а потім зникнути з твоєю ідеальною Софією?

На тому кінці дроту повисла тиша.

– Марино, це непорозуміння, – нарешті промовив Гліб, змінюючи тактику. – Я ніколи… Софія просто колега. Давай зустрінемося і все обговоримо.

– Пізно, Гліб, – у її голосі не було зловтіхи, тільки втома. – Ти отримав те, на що заслужив.

– Але… як же наше майбутнє? Плани? Бізнес? – у розпачі запитав він.

– Наш шлюб закінчився в той момент, коли ти вирішив, що я не гідна поваги. Ти вільний. Прощавай.

Марина натиснула відбій і заблокувала номер чоловіка.

За хвилину телефон знову задзвонив – Гліб телефонував з іншого номера.

– Ти,ти…! – закричав він. – Ти відповіси за це! Я подам до суду! Я знищу тебе!

– Гліб, – перебила його Марина. – Усе законно. Квартира і дача були моїм особистим майном до шлюбу. Ми не укладали шлюбного договору. Юридично я нічого не повинна тобі віддавати.

Вона почула, як Гліб важко дихає в трубку.

– Не варто було називати мене мишею сірою, – тихо сказала Марина. – Ти програв, Гліб. Тепер я поживу для себе.

Марина сиділа біля вікна готельного номера, дивлячись на вечірнє місто. Телефон мовчав уже третій день. Гліб перестав дзвонити після того, як усі його спроби відновити спілкування виявилися марними.

У двері обережно постукали.

– Заходьте, – сказала вона.

Сергій Петрович увійшов, тримаючи в руках папку з документами.

– Усе готово, Мариночко. Однокімнатна квартира оформлена на тебе, – старий простягнув їй ключі. – Невелика, але затишна. У гарному районі.

– Дякую вам, – Марина міцно обійняла друга батька. – Не знаю, що б я робила без вашої допомоги.

– Твій батько вчинив би так само для моєї дочки, – він поплескав її по плечу. – Подзвонили з банку. Вклад відкрито, гроші в надійному місці.

Марина кивнула, відчуваючи дивне спустошення. Помста здійснилася – але легше не стало.

– Я чув, Гліб намагався проникнути в продану квартиру, – обережно сказав Сергій Петрович. – Нові господарі викликали поліцію.

– Я знаю, – тихо відповіла Марина. – Ольга телефонувала. Гліб був напідпитку і кричав, що його обікрали.

– А що Софія? Його… колега.

Марина сумно посміхнулася.

– Кинула його, щойно дізналася, що він залишився без житла і грошей. Класика жанру, правда?

Сергій Петрович похитав головою.

– Ти не шкодуєш?

Марина підійшла до вікна. Внизу поспішали у своїх справах люди – маленькі фігурки з власними історіями, перемогами і поразками.

– Знаєте, я думала, що відчуватиму торжество, – задумливо промовила вона. – Але відчуваю тільки… свободу. Ніби скинула важкий рюкзак, який тягла роками.

Телефон завібрував – повідомлення від невідомого номера. Марина відкрила його.

“Я знаю, що ти мене заблокувала. Але я маю сказати: ти пошкодуєш про це. Усе, що я робив – заради нас. Заради сім’ї. Ти все неправильно зрозуміла про Софію. Поверни мені хоча б частину грошей, і ми забудемо цей кошмар. Гліб”

Марина мовчки показала повідомлення Сергію Петровичу.

– Навіть зараз не може визнати свою провину, – похитав головою старий.

Марина видалила повідомлення і кинула телефон на ліжко.

– Завтра зміню номер, – рішуче сказала вона. – І почну нове життя.

Через тиждень Марина переїхала у свою нову квартиру. Спальня, кухня, маленька вітальня – усе, що потрібно для однієї людини. Вона розставила кілька фотографій батьків, повісила картину, і вперше за довгий час відчула себе вдома.

Увечері, сидячи на балконі з чашкою чаю, вона дістала старий сімейний альбом – єдине, що забрала з минулого життя. На останній сторінці була їхня з Глібом весільна фотографія.

Марина довго дивилася на знімок, потім акуратно вийняла його з альбому і порвала на дрібні шматочки.

– Дякую за урок, – прошепотіла вона, висипаючи обривки у відро для сміття. – Тепер я точно знаю, чого варта.