— Три роки цього року виповнилося, як він мене залишив. Іди, нема чого тут сидіти, води візьми, я там квіточки посадила, полий, а то дощу давно не було

— Я дочка вашого чоловіка, — спокійно говорила жінка, дивлячись в очі Ніні Павлівні. Навіть не засоромилася.

— Приїхала познайомитися.

— З ким?

Ніна Павлівна, людина пенсійного віку, не запальна, спокійна і врівноважена, говорила тихо, руки затремтіли, по спині пробігли мурашки від однієї думки, що перед нею жінка — дитина її чоловіка.

— Ну як з ким? З татом, звичайно, він, напевно, буде радий.

Ніна Павлівна підняла очі, примружилася, вдивляючись у незнайомку. Схожість із покійним Миколою була очевидна: ті самі глибоко посаджені очі, ті самі ямочки на щоках…

— Іди, знайомся, за селом повернеш праворуч, по сільській дорозі до першого стовпа, на стежку не звертай. Там місце спочину, тобі потрібно в самий кінець, краще обійти стороною.

Повз батька свого не пройдеш, великий хрест з дерева, він там один з великим хрестом, — махнула рукою Ніна Павлівна, немов проганяючи проблему, позбавляючись від неї. Не до неї ж прийшли, і добре.

— Тата немає? — незнайомка, не питаючи, присіла навпроти за невеликий столик, який стояв під навісом у дворі, ще Микола ставив.

— Давно вже, — Ніні Павлівні раптом стало все одно. Вона знизала плечима.

— Три роки цього року виповнилося, як він мене залишив. Іди, нема чого тут сидіти, води візьми, я там квіточки посадила, полий, а то дощу давно не було.

Ніна Павлівна сунула гості пляшку з водою і зникла в будинку. Її руки все ще тремтіли, а в голові плуталися думки.

Коли він міг встигнути? Адже все життя поруч, пліч-о-пліч. Працювали разом, чоловік ніколи не відлучався… Хоча ні, був випадок…

Микола тоді поїхав у відрядження і через проблеми затримався на місяць. Кімнату він десь винаймав…

Ніна Павлівна злягла з тиском. Навіть думати не могла, не хотілося, що чоловік, її чоловік, з яким вони разом прожили сорок років, мав зв’язок на стороні. Та й не просто зв’язок, а нажив дитину!

У них же була дочка, рідна дочка. Маргарита, їй тридцять вісім виповнилося цього року. І онукові вже шістнадцять… А тут незрозуміло хто і навіщо з’явилася?

Ніна Павлівна так і пролежала до вечора, поки нахаба не повернулася, не постукала у відчинені двері.

— Можна увійти? — крикнула вона, і Ніна Павлівна здригнулася. Вона вже встигла подумати, що їй все наснилося…

— Увійди, раз прийшла.

Жінка пройшла в невеликий будинок, озирнулася, підійшла до знімків на стіні.

— Це тато, так?

— А ти й не знаєш, як він виглядає?

— У бабусі була одна фотографія… Він там молодий, гарний.

— А тут, значить, не подобається тобі, так? — хмикнула Ніна Павлівна.

— А твоя мама де?

— А мами у мене не стало, вона мене приводила мене на світ важко. Лікарі врятували мене. Бабуся все життя одна тягнула.

— А чому ж твоя бабуся до твого батька не пішла? Не написала?

— Бабуся казала, що це соромно, що я від одруженого чоловіка. Так і казала, нехай краще думають, що батько непутящий, ніж одружений.

Ніна Павлівна нічого не відповіла.

— Я Катя, — сказала гостя. — Чаєм напоїте? Я залишуся у вас?

Ніна Павлівна важко встала з дивана і попленталася на кухню. Напоїть, звичайно, нехай гостя і не така бажана, зате гостя.

До неї рідко хто заходив, а рідна дочка і зовсім вже забула, востаннє півроку тому дзвонила.

Катя залишилася у Ніни Павлівни на день, на два, а потім і зовсім перестала збиратися назад. Немов за цим і приїхала, щоб залишитися.

Ніна Павлівна не виганяла, а Катя нікуди й не йшла… Зранку разом пили чай, потім робота в городі, читання старих книг у тіні вишні, розмови.

Немов вони знали одне одного завжди, Ніна Павлівна з кожним днем все більше відзначала, наскільки Катя схожа на батька.

— Буває ж таке, — говорила вона собі під ніс. — Ніколи не бачилися, а навіть розмовляють однаково…

Все обірвалося вранці, коли з дороги почувся рев двигуна машини. Знайомий звук, який вона часто чекала на самоті, сидячи на ґанку, але не зараз.

У Ніни Павлівни по спині пробіг холодок.

— Мамо! — весело пролунало з-за хвіртки. — А я до тебе з гостинцями! Дивись, що купила, варення до чаю!

На ґанок з пакетом зайшла Маргарита, в дорогому пальто, з укладкою і яскравим макіяжем.

— Своє у мене варення, треба б запам’ятати, — пробурмотіла Ніна Павлівна, відвертаючись.

Дочка побачила Катю, яка мила підлогу біля порога.

— Ой… — Маргарита завмерла. — А це хто?

— Помічниця, — видихнула Ніна Павлівна, встаючи.

— Яка помічниця? — Маргарита вдивлялася в Катю. — Дівчино, ви хто така? З соцзахисту? Або сусідка?

Катя промовчала, витираючи руки.

— Я… допомагаю. Просто так.

— Просто так?! — Маргарита розсміялася. — Дійсно, зараз у нас всі просто так допомагають.

Давайте я теж допоможу, ось вам, — вона дістала з гаманця п’ятсот гривень і сунула Каті.

— Купіть собі мило або що там вам потрібно.

Катя остовпіла, не взяла. А Ніна Павлівна зробила крок вперед:

— Прибери, вона не за гроші тут.

— А за що?! — Маргарита округлила очі. — Ти хоч розумієш, мамо, що це підозріло?! Чужа дівиця у тебе в будинку, і ти ще її захищаєш? Та ти хоч новини дивишся?

Таких шахраїв скрізь повно, вони втираються в довіру, спочатку допомагають просто так, потім за спадщину. Мамо, відкрий очі! Звідки вона у тебе з’явилася?

— Приїжджала б частіше, була б в курсі, що у мене тут відбувається.

— Я не чужа, — тихо сказала Катя. — Я… дочка Миколи.

Настала тиша. Маргарита завмерла, дивлячись то на матір, то на Катю.

— Що?! — скрикнула вона. — Мамо! Ти що, зовсім?! Що це за цирк?! Ти серйозно? Ти віриш в це?!

— Кажу тобі, не кричи, всі сусіди збіжаться, — процідила Ніна Павлівна, але вже знала — марно.

— Тихіше?! А ти в курсі, що тебе можуть обдурити?! Заповіт! Документи! Вона тебе обдурить і до побачення, будинок!

Господи, і навіщо я сюди приїхала?! Щоб побачити, як ти з якоюсь… зозулею чаюєш?!

— Я не зозуля, — сказала Катя. — Я все життя жила без батька. У мене не було нікого, крім бабусі!

А тепер я просто… я хотіла знати, яким він був!

— А я тобі скажу, він був моїм батьком! А це, моя мама! А ти, ти… лізеш в чужу сім’ю! — Маргарита перейшла на вереск. — Мамо, ти при своєму розумі?! Ти що, хочеш, щоб я в суд подала?! Щоб тебе недієздатною визнали?!

— А подай! — гаркнула Ніна Павлівна. — Тільки знаєш що? Поки ти півроку не дзвонила, вона мені воду з колонки носила і з городом допомагала! Поки ти викладала свої нігті в Інстаграм, вона мені суп варила! З якого дива я повинна її гнати?!

— Тому що вона аферистка! — закричала Маргарита. — Та ти подивися на себе! Ти не бабуся, ти …!

Хочеш їй все залишити?! Будинок, спадщину?!

Катя здригнулася, як від ляпасу. Ніна Павлівна важко дихала.

— Іди, Рито. Поки я тобі нічого не сказала такого, що ти мені не пробачиш.

— Ти ще скажи, щоб я ключі залишила, — посміхнулася Маргарита. — Все, так? Вже чужа?

— Вже чужа, — з гіркотою сказала Ніна Павлівна. — Ти приїжджаєш раз на рік і вічно зайнята.

Маргарита грюкнула дверима так, що посипалася штукатурка, а Катя все стояла, ніби вросла в підлогу.

— Вибачте… — прошепотіла вона.

Ніна Павлівна тільки рукою махнула і відвернулася, по щоках бігли сльози.

Після того візиту Маргарита не зникла, на жаль, як зазвичай на рік або два. Вона більше не кричала в обличчя, не ломилася в двері, навіть не скандалила.

Тільки через тиждень Ніна Павлівна дізналася, що та дзвонила в сільраду, цікавилася, чи прописана якась дівиця в її будинку.

Потім в аптеці сусідка шепотіла, що Маргарита щось про Катю розпитувала, мовляв, прізвище у неї є, чи не сиділа десь, чи не звідкись втекла?

Катя про це не знала, продовжувала допомагати, жити, як ніби нічого й не сталося. Але Ніна Павлівна все розуміла, дочка не заспокоїться.

Через два тижні приїхала знову. Ввічлива, гладко зачесана, з тортом в руках.

— Матусю, ти пробач мене, я розлютилася…

Катя вже збиралася вийти з кімнати, але Маргарита різко зупинила її:

— О, нехай залишається. Нам же нема чого приховувати, правда, Катерино?

Занадто гладко все проходило, дочка була напрочуд ввічливою і тихою. Ніколи її такою Ніна Павлівна не пам’ятала. Хіба що тільки коли Маргариті щось було потрібно.

Ніна Павлівна не спала до світанку, не подобалася їй така поведінка дочки. Щось явно задумала і це дуже не подобалося жінці. Занадто добре вона знала дочку, пам’ятала, як та у батька випросила квартиру — іпотеку на нього оформила.

І спочатку сама не платила, доводилося їм виплачувати. Чого тепер від неї чекати?

Вранці Ніна Павлівна пішла до сільського нотаріуса.

— Час писати заповіт, — посміхаючись сказала вона. — Мої дні полічені, йде зворотний відлік. Треба встигати.

— Ніна Павлівна, дорога, — нотаріус був усім знайомий і знав кожного в обличчя. — Чому ви так говорите? І навіщо вам заповіт? Напишіть на дочку дарчу, так простіше і їй, і вам.

— Дарчу? Ідея хороша…

Через чотири дні Маргарита приїхала знову.
— Це добре, що ти приїхала, — Ніна Павлівна зустріла дочку біля ґанку. — Мені з тобою поговорити треба серйозно.

— Кажи, — Маргарита сподівалася, що Каті вже немає, вона поїхала і мати зараз про це розповість.

— Батько тобі купив квартиру, ми з ним платили за неї, не можеш заперечувати. У місті, гарну, простору. Загалом, все, як ти хотіла. А їй він нічого не дав.

— Мамо, що ти несеш? Вона тобі взагалі ніхто, ти повинна її ненавидіти, що батько її нагуляв.

— Вона не винна в цьому, може ще років десять тому, коли Микола був живий, я б так і вчинила. Але не зараз. Зараз я залишилася одна… Тільки Катя зі мною.

Загалом, будинок я переписала на неї за дарчою.

Маргарита зблідла.

— Я тридцять вісім років твоя дочка! — прошипіла вона. — А вона хто? Ти її знаєш скільки? Півроку? І ти все їй віддаєш?

А ще, між іншим, у тебе росте рідний онук, йому теж багато треба. І твій будинок я планувала продати для навчання твоєму ж онукові!

— Я ще жива, а ти мій будинок продати плануєш?

— Ну і живи! З ким хочеш! Даруй їй хоч дах, хоч білизну на мотузці! Мені все одно! — Маргарита грюкнула дверима, цього разу не голосно. Сіла в машину і помчала.

З тих пір не дзвонила.

Катя одного разу запитала, несміливо:

— Ви шкодуєте?

Ніна Павлівна похитала головою:

— Я не про будинок шкодую. Я про роки, шкодую, що вірила, що рідна кров обов’язково — рідна душа. А буває, чужі люди гріють міцніше, ніж ті, хто виріс на твоїх руках.

Катя взяла її руку і просто посиділа поруч. Цього було достатньо. Хіба багато треба? Трохи уваги, турботи і участі в житті. І цю дрібницю ми можемо дати мамам і бабусям. І не заради спадщини, а заради них.