– Ти б сказав раніше. Я ж не могла здогадатися. Ми ж сім’я

– Миколо, в суботу будемо капусту садити, тому не плануй собі нічого, – Марія спробувала заздалегідь попередити чоловіка, бо знала, що той завжди собі якісь справи шукає.

– Навіщо нам стільки капусти? Ту, що ми в минулому році посадили, ледве з’їли, – бурчав Микола.

У селі Долина, схованому поміж пагорбів і яблуневих садів, жила сім’я Книшів: Марія, її чоловік Микола, їхній син Іванко і бабуся Ганна.

Микола працював у місті на заводі, приїжджав додому ввечері і втомлений. Марія вела господарство, тримала кілька курей, дві кози, сад, город. Іванко ходив до школи, йому було десять.

Бабуся Ганна була вже старенька, трохи буркотлива, але добра, любила онука найбільше у світі.

Одного ранку в хаті сталася дрібна, але гірка сварка.

– Та ти знову не такий чай зробила, – сердито кинув Микола, щойно зайшов з роботи в п’ятницю ввечері. – Я ж казав, що ромашковий не люблю!

– Миколо, я цілий день бігала з козами та Іванком. Не до чаю мені було, – втомлено відповіла Марія. – Тобі чай важливіший, ніж моя спина?

– Мені важливий спокій у хаті, – буркнув чоловік і, не повечерявши, пішов у стодолу.

Бабуся, яка сиділа біля вікна, тільки хитнула головою.

– Та сваритесь, як ті півні. За що? За чай? У вас же все є. Колись ми хліб по талонах брали.

Марія тільки зітхнула і тихо, аби не розбудити Іванка, заплакала. Але сльози були тихі й швидко висохли – бо завтра знову новий день і нові клопоти.

Наступного дня зранку Марія місила тісто на вареники. В хаті пахло дріжджами, тепло від печі огортало, як бабусина хустка.

– Мамо, а тато сердитий через мене? – несподівано спитав Іванко, підходячи ближче.

– Ні, синку, не через тебе. Просто дорослі бувають втомлені. Але це нічого, – вона поцілувала його в маківку. – Головне – ми разом.

Іванко став біля мами і вирішив їй допомогти, мовчки почав ліпити вареники, кумедно ліплячи «вушка» з тіста.

Бабуся Ганна дивилася на них, зітхала і час від часу пригадувала:

– А от твій дід був інакший. Міг тиждень мовчати, як образиться. А потім візьме – і зробить мені табуретку нову. Без слів. А я знала: це «вибач».

Всі посміхнулись.

У п’ятницю Микола поремонтував огорожу, покрутився біля трактора. Видно було – щось на душі його тисне. Марія не чіпала, не питала. Лише винесла на ґанок чашку кави.

– Дякую, – буркнув він. – Слухай… Я, мабуть, перегнув палицю. Просто… Там на заводі скорочення, невідомо, чи мене залишать. А я мовчу, бо не хочу тебе лякати.

Марія сіла поруч.

– Ти б сказав раніше. Я ж не могла здогадатися. Ми ж сім’я.

– Сім’я, – повторив Микола. – Але я чоловік, мусив якось…

– А як чоловік – то не людина? – м’яко усміхнулась вона. – Я ж не соромлюсь казати, коли важко. І ти не мусиш.

Микола обійняв її за плечі. Вперше за довгий час.

За кілька днів Марія запропонувала:

– А давай будемо випікати пиріжки на продаж? У селі всім смакують, а я якраз маю вишні та капусту. І Іванко допоможе.

– Та хто їх купить? – скептично спитав Микола.

– У нас і так беруть – на храм, на свято. А я зроблю ще з м’ясом, ти ж майстер коптити.

– Ну, хіба… – замислився він. – Треба спробувати.

Так і почалося нове життя. По вечорах вони разом місили тісто, Іванко формував пиріжки, бабуся розповідала байки. Марія навчилася слухати, Микола – говорити. Грошей було небагато, але в хаті стало тепліше – не від грубки, а від спільної справи.

Одного разу у село приїхала телевізійна знімальна група. Шукали “живі історії” про сільських підприємців. Голова сільради згадав про Книшів і їхні пиріжки.

– Ви ж не проти, аби вас трохи зняли? – запитав молодий журналіст. – Це ж приклад для інших!

Марія зніяковіла, але погодилась. Іванко був у захваті, бігав біля камери.

Увечері всі дивилися себе по телевізору – на маленькому, старому, але гордому екрані.

– А знаєш, мамо, я хочу теж мати пекарню. І будеш у мене головною майстринею, – заявив Іванко.

– Якщо тільки не забудеш про мене в старості, – усміхнулась вона.

– Ніколи! – обняв її син.

Минув рік. На подвір’ї Книшів з’явилася нова прибудова – під домашню пекарню.

Микола залишив завод і повністю занурився в родинну справу. Сусіди приходили за пиріжками, але лишались поговорити, посидіти.

У хаті більше не лунали сварки через воду чи дрова. Там звучав сміх, голоси, запах кориці та теплий хрускіт скоринки.

Якось бабуся Ганна сказала

– А я вам скажу, дітки. Найсильніша хата – та, де сваряться тихо, миряться швидко і ліплять пиріжки разом.

І вона мала рацію. Бо прості проблеми – не страшні, якщо долати їх не мовчанням, а спільною працею, теплом серця і руками, змазаними в тісті.