– Ти хлопця вчила готувати? – вигукнув чоловік
– Свєто, ми їсти хочемо! Досить уже лежати! – пролунав над вухом незадоволений голос чоловіка.
Голова розколювалася, горло страшенно боліло, ніс закладений! Спробувала встати – тіло наче ватяне. Не дивно, що вона захворіла.
Весь тиждень стояла спекотна погода, а вчора, ближче до вечора, пішов сніг із дощем.
Весна… Таксі викликати не виходило, що в таку погоду й не дивно. Довелося з роботи добиратися маршруткою. 30 хвилин чекала автобус, який виявився повним. Ледве як втиснулася в салон, уже добре. Потім ще від зупинки пішки йти довелося не мало.
Хоча вона просила чоловіка забрати її по дорозі.
– Свєтуль, ми з Артемкою заїхали до мами. Будемо пізно. – повідомив їй Віктор.
Як завжди…
Загалом, додому Свєта потрапила пізно, вся промокла і замерзла.
Подивилася на час – 8 ранку. Субота.
– Вітюш, принеси градусник, будь ласка! – попросила жінка.
– Ти чого? Захворіла? – здивувався Віктор. – А як же сніданок?
– Давайте, самі? – попросила дружина.
– Як, самі? – не зрозумів чоловік. – А Артем?
– Хлопцеві вже 10 років! Та й ти дорослий чоловік. Приготуйте яєчню? Нехай тобі син допоможе. Я ж його вчила готувати, він великий уже.
– Ти хлопця вчила готувати? – вигукнув чоловік.
– Так. А що такого? Він цілими днями в телефоні. Нічого не хоче робити. – знизала плечима Світлана.
– Ти зовсім хвора? Він же чоловік! Чоловік не зобов’язаний готувати, як і вчитися цьому! Це ваша, жіноча справа! – розлютився Віктор. – Так, гаразд! Ми до батьків поїдемо, якщо тобі не до нас. Завтра ввечері приїдемо.
І чоловіки, швидко зібравшись, поїхали до батьків Віктора.
Світлана насилу встала, знайшла градусник, увімкнула чайник і задумалася…
“Чому так сталося? Коли вона проґавила той момент, коли чоловік міг спокійно приготувати не тільки собі, а й їй, коли під час хвороби вони дбали одне про одного? Коли все змінилося? Чому раптом різко всі домашні справи раптом стали її обов’язком?”
Запікав градусник – 39,2.
Молода жінка випила ліки і пішла спати далі!
Трохи згодом її розбудив телефон. Телефонувала мама:
– Свєтуль, а ти чого не відповідаєш? Я звикла, що ти вранці дзвониш – загубила тебе. – переживала Вікторія Олександрівна.
– Мамо, прихворіла трохи. Випила ліки і знову заснула. – прохрипіла Світлана.
– Так, трохи! А Вітька де? З Артемом у матусі своєї знову? – бурчала мама.
– Поїхали з Артемом. Щоб не заразитися. – мляво відповіла донька.
– Сама-то в це віриш? Щоб не заразитися… Скажи вже, щоб не перетрудитися, а то раптом посуд доведеться помити самому! – злилася жінка.
– Ну, мамо! – хотіла заперечити Світлана, але їй не дали. Та й вона сама все прекрасно розуміла.
– Не мамкай! Маю право злитися. Я тебе заміж віддавала, а не в рабство! Температуру міряла?
– Так. Висока вранці була. Зараз легше, начебто. Тільки сил немає. – поскаржилася донька мамі.
– Лежи! Зараз тато тебе забере. Буду на ноги піднімати! Не діло це – одній хворіти. Чекай. – і Вікторія Олександрівна відключила виклик.
Світлана тихенько встала, вмилася, зібрала необхідні речі, свій ноутбук, і вже готова зустрічала батька.
– Ой! – схопився батько за серце, коли побачив доньку.
– Що, тату? Що з тобою? – перелякалася молода жінка.
– А! Це ти! – чоловік спокійно забрав у доньки сумку. – Я вже думав прийшли за мною з того світу! Бліда така…
– Тату! Ти навіщо так лякаєш? – усміхнулася донька. – Поїхали?
– Поїхали. Тримайся за мене. А то вітром здує, шукай потім тебе! – чоловік дбайливо допоміг доньці сісти в машину. – зовсім худа, змучена якась. Ні, донечко, мати має рацію, наче в рабство тебе віддали. Ти вибач, звісно, але виглядаєш ти так собі!
Молода жінка не стала сперечатися. Втомилася.
У батьків було добре, тепло, смачно і щасливо. Вікторія Олександрівна взялася за доньку серйозно і вже до вечора Світлані стало трохи краще.
Вона вкотре зателефонувала Віктору, попередити, що не вдома, на що почула ліниве:
– Ось що ти хочеш мені сказати? Ліки я тобі привезти не зможу. Випив трохи з татом. А що? Субота ж! Ми футбол дивимося. Ой, мама хотіла з тобою поговорити. – і Віктор передав слухавку мамі.
– Світлано! Ти ж жінка! Не можна дозволяти собі розслаблятися і залишати своїх чоловіків голодними!
Що важливо в сім’ї? Тим більше для чоловіків? Щоб ситі, в теплі і щоб не заважали! А ти? Хворіє вона… Випила таблетку і все! – уїдливо вчила її життя Ксенія Анатоліївна.
Мама, що проходила повз, почула ці слова і відібрала слухавку в доньки:
– Дорога моя свахо! Чоловік, що? Немічний? Або хворий? Або яким він має бути, щоб у теплі, ситим і не чіпати? – обурилася Вікторія Олександрівна.
– Чому немічний? Сімейний! Та й узагалі, чоловіки всі такі. – свекруха явно не очікувала почути сваху. – Віко, а ти там як?
– Як як? …Доньку свою на ноги піднімаю. Справжній чоловік же не в змозі подбати про дружину! Навіть ліки купити не може! Теж мені! Дружина хворіє, а він зрадів. – свахи не любили одна одну. Щоправда свекруха все ж побоювалася Вікторію Олександрівну.
– Що за дурниці. Хлопчики поїхали, щоб Світлану зайвий раз не турбувати. – фиркнула Ксенія Анатоліївна.
– Знайшлася принцеса! Ліки їй, турбота! Здорова дівчина, просто лінива. Забула про своїх чоловіків! А вони між іншим – сім’я! Ну нічого! Я подбаю про своїх хлопчиків! А дочка ваша – зозуля!
Вікторія Олександрівна мовчки дивилася на телефон, що замовк.
– Доню, а воно тобі треба? Ти ж молода ще! Це вже перебір. – мама була обурена до глибини душі!
І тут прийшло повідомлення від чоловіка:
” Світлано, скинь гроші? Не вистачає до зарплати. Я на Артемка витратився. Між іншим, самому довелося оплатити всі гуртки і купити йому речі!”
“А всі платіжки за квартиру і продукти весь місяць оплачувала я. Нормально?” – сторопіла молода жінка від такого нахабства.
“Усе правильно. Квартира ж твоя! Скинь уже, давай? Я в магазин іду!” – нетерпляче від чоловіка.
“Грошей немає. Витратила на ліки” – збрехала.
“У сенсі немає? Дорого нам твоя хвороба обходиться! Попроси в батьків.” – надійшла несподівана пропозиція.
“Попроси у своєї мами” – здивувалася Світлана.
“Вона не зрозуміє, куди я зарплату витратив” – Віктор.
“Я теж не розумію” – у відповідь.
“Я ж дорослий чоловік. У мене ж є свої забаганки і витрати. Я не зобов’язаний звітувати ні перед тобою, ні перед мамою! Я в магазині. Присилай, давай!” – зле.
“Не пришлю!” – коротко.
Прочитавши у відповідь, що вона жадібна, невдячна, погана мати й дружина і ще багато чого, Світлана, нарешті, відповіла мамі:
– Не треба, мамо! Мені вже не треба.
Увесь вечір і ніч чоловік зі свекрухою писали по черзі їй гнівні повідомлення. Чоловік злився, свекруха “виховувала”. Жінка просто вимкнула звук.
А в неділю вранці, коли сім’я снідала, чоловік їй зателефонував:
– Свєто, ми з Артемкою поки що в мами залишимося. Вона нас, на відміну від тебе, любить і піклується!
Права вона була, коли вмовляла не поспішати з весіллям. Ось її слова “не відомо ще, якою вона матір’ю буде” я даремно проігнорував. Ти ніяка мати! Зозуля! – і Віктор завершив дзвінок.
– Ось і добре! Доню, що скажеш? – уважно подивився на неї Ігор Семенович.
– Я бачу тільки розлучення! Не хочу. – Світлана понуро дивилася на пишний омлет із зеленню. Вона все вирішила.
Але, як же це важко!
– Чудово! Мати, я поїхав. Буду пізніше. До обіду можу не встигнути. – крикнув батько, уже виходячи з квартири.
– Свєточка, давай зараз випий ліки, вимкни звук і йди спати. Тобі одужувати потрібно. – ласкаво дивилася мама на доньку.
І Світлана так і зробила. Сьогодні неділя. Завтра на роботу. Можна й поспати.
Прокинулася молода жінка до обіду. Якраз батько приїхав.
– На. Це твої. Ті викинути можеш! – простягнув він їй нову зв’язку ключів.
– Що? – не могла нічого збагнути Світлана.
– Замки в твоїй квартирі я поміняв, речі Віктора й Артема зібрав і до свахи відвіз, що не зібрав, потім віддаси їм. – спокійно говорив батько. – Ти в нас поки поживи? Гаразд? І до телефону не підходь. Безпечніше буде.
А на кухні поралася задоволена мама. Давно вони з батьком про це мріяли. Але не лізли – донька мала сама до цього прийти.
Світлана подала на розлучення.
Стільки критики їй довелося почути на свою адресу: “дурепа, сім’ю зруйнувала”, “зозуля”, “невдячна”, і це ще найнешкідливіше.
Незважаючи на це, молода жінка була щаслива. Уперше за довгий час! Розлучили їх швидко. Адже у них не було ні спільних дітей, ні спільно нажитого майна.
Просто через рік після весілля Віктор вирішив, що дешевше сина до себе забрати, ніж платити аліменти. Його колишня дружина була не проти.
Тільки ось він забув у Свєти запитати поради. Та й попередити забув. І йому не важливо було, що Світлана з Артемкою не знайшли спільної мови і хлопець старанно псував життя молодій жінці.
Віктор забув, що дитині потрібно багато чого оплачувати й одягати, забув, що квартира, куди він сина привів, – Світлани. Про все забув. Навіть про дружину. А чого? Так зручніше… Він же чоловік! Батько!
А Світлана…. А що вона? Невдячна вона! Ось і все!
Але суд розставив усе на свої місця!
Суд, який організував Віктор, забувши про все!
Віктор із сином живе у мами, яка контролює їхні витрати і привчає до домашнього господарства. Все ж таки 3 чоловіка – це не 1! Важко.
А Світлана щаслива!
Купила собі автомобіль! Щоб не хворіти більше в погану погоду. А що їй робити, у свої 27? Після важкого розлучення? Правильно! Себе любити!