– Ти мені поясни, а якого милого твоя мама не їде до себе додому?
-Кать, це, – Толик м’явся, переступаючи з ноги на ногу, – загалом це…
-Що? У сауну з чоловіками сходити хочеш?
-Ні, – Толик похитав головою…
-А що? На риболовлю?
-Та ні
-А що тоді, Толю?
-Та це… мама приїжджає. Не надовго, Кать. Поки ти у відрядженні, вона тут це… і потім поживе… кілька місяців.
-Чого? -Катя присіла на стілець. – Які пара місяців? Ти що? Зібрався зі мною розлучитися?
– Ні, Кать, ну чого ти. Що ти таке кажеш, ну?
-Ти ж знаєш, ти чудово знаєш, що я не можу ужитися з твоєю мамою, з нею ніхто не може ужитися. Я розумію що твоєму татові потрібен відпочинок, але я то при чому? У тебе ще два брати, от нехай до них і їде на кілька місяців. Якраз до кожного по місяцю.
– Та вона вже у Валерки два місяці прожила, там Томка речі зібрала його, ну і материнські відповідно і виставила. Вони до Вітьки поїхали.
– Хто?
-Ну Валерка з мамою…
– Тааак, ііі…
-Ну ти ж знаєш Ніну, вона ж спокійна…
– Угу, далі, – зловісним шепотом сказала Катя, – далі що? Твої обидва брати разом із маман їдуть жити до нас?
– Та ні, Вітька Ніну дуже любить, а вона речі зібрала, дітей взяла і поїхала, він їх виставив, ну Валерку з матір’ю. Валерка додому повернувся, а мама… вона до нас.
-Загалом номер як із Валеркою не пройде? мені тебе гнати нікуди. Як я розумію, як у Ніни в мене теж не вийде, ти мене не на стільки любиш…
– Ти чого Катюшо, я тебе знаєш як кохаю!
– Угу, бачу, кохаєш.
– Кать, ну вона ж мама.
– Ти мені поясни, а якого біса твоя мама не їде до себе додому?
-Вона з батьком посварилася і розійшлася… здається.
-Уууу, а тато ваш у курсі, що вона з ним розійшлася?
Толик знизав плечима.
-Я з ним учора розмовляв, він тільки помітив, що матері немає. Усе в книжках своїх. А їжу йому ж бабуся готує.
– Ах так. Адже твоя мама не може ужитися зі своєю свекрухою, тому вона вирішила зіпсувати життя своїм невісткам. Ну що ж, подивимося, хто кого.
– Кать, ти чого?
-Я?Ні, нічого. До речі, у відрядженні я буду три дні! Цілих три дні відпочинку!
– Катюшо, ну блін.
Приїхавши з відрядження, Катя застала тишу у квартирі.
Якщо три дні тому Стьопка вовтузився з Рафом на килимі, Настя дивилася мультики, Толик лежав на дивані і дивився на планшеті баскетбол в навушниках, тепер була тиша.
Раф, великий дог, який завжди мчить назустріч до Катерини, і той боягузливо сховався десь у глибинах квартири.
– Агоу, народ, я вдома.
Із сутінків обережно виринув Раф, за ним мовчки Стьопка, слідом перелякана Настя і винуватий Толик.
-А ви чого без світла сидите?
Діти втягнули голову в плечі, Раф заскулив і подав лапу господині, немов би випрошуючи відвести його звідси.
-Бабуся спить, – пошепки сказали діти.
-І? По-перше, чому вона спить о п’ятій годині вечора? А по-друге, – Катя подивилася на чоловіка, – я не збираюся сидіти і трястися у своїй власній квартирі, ясно! І не моргай мені, ні на які компроміси я не піду!
Гості вважаються три дні, залишаються на довше, це вже не гості, а такі самі співмешканці і виконують усі правила, які заведені в цій родині. Так що! – Катя голосно крикнула, – Рафе, хто швидше, Стьопка чи ти?
Собака, пискнувши, впав на підлогу, безглуздо дригаючи ногами і висовуючи язик, таким чином показуючи своє щастя, радіючи тому, що мама вдома.
Стьопка з Настею повисли на мамі, Толик, переминаючись з ноги на ногу метушливо обійняв дружину і ткнувся в щоку.
Катя пройшла у вітальню, увімкнула світло.
Іграшки сиротливо лежали в куточку, телевізор був вимкнений, скрізь гнітюча тиша.
-А, де Зоя Петрівна, – запитала Катя.
-Мама там, – кивнув Толик.
-О, а я думала, що тато в нас великий хлопчик і не спить уже з матусею, – підморгнула Катя дітям.
-Катю, ну що ти.
Катерина пройшла у свою спальню, увімкнула бра, свекруха спала на їхньому з чоловіком ліжку.
Ну не любить Катя, коли хтось лежить на їхньому ліжку, не любить, навіть дітям не дозволяє. Переодяглася, тихенько вийшла і прикрила двері.
Почався звичайний вечір.
Катя готувала вечерю, Толик допомагав у міру сил, і вони базікали про минулий день.
-Толик? Це що за таке? Ти чистиш картоплю? Це що ще?
-І вам доброго вечора, Зоя Петрівна.
-Катерино, це вище всяких… всіх… Це не мислимо!
-Ви про що? Ах, так, любий, мама має рацію! Візьми овочечистку, ножем занадто товста шкірка виходить. Ви вже не сваріть його, він не зі зла стільки картоплі попсував.
Зоє Петрівно, а ви часник почистіть, у холодильнику лежить, та не там, у відділенні з овочами. Ви що, за три дні не вивчили де що лежить?
Зоє Петрівно, цибулю почистіть ще.
Толик? Толику теж роботу знайду. У сенсі чоловік? А чоловік, не людина чи що, по-вашому?
Що з ним не так? Толик, підсунь сюди, будь ласка, чашку. Зоє Петрівно, що ви непритомніли? Будете часник із цибулею чистити? Або йдіть у Стьопки математику перевірте, а заразом й логіку.
А то складає п’ять яблук і три груші, а в нього виходить вісім вишень.
-Ну правильно, вісім, – каже здивовано Толик.
Катя дивиться на шоковану від такого натиску свекруху.
Зоя Петрівна стоїть і відкриває, закриває рот, безглуздо витріщивши очі.
Між іншим, вона хотіла сказати Катерині, вона багато чого хотіла сказати! Наприклад, те, що не чоловіча це справа, на кухні метушитися і їжу готувати! Нормальний чоловік не повинен навіть підозрювати, де лежить сковорідка, і як робити зажарку для супу!
А Толик! Толик стоїть і тре моркву! На тертці! Чистить картоплю! Та так спритно. “Що за сини в неї! Думала, що хоча б Толик…
І з логікою в хлопця того… Яблука з грушами складає вишні, отримує, з іншого боку, він же правильно відповідь сказав.
Стьопочка точно в Толика,” посміхнулася.
“Катя все ж таки грубіянка, замучила бідного хлопчика, ах мій синочок, мій бідний синочок…” тільки відкрила рота Зоя Петрівна, щоб свої заперечення сказати, невістці.
Та вперед рот відкрила і накази роздає. Повернулася Зоя Петрівна і пішла мовчки перевіряти в Стьопки уроки з математики та пояснювати йому, що яблука й груші мають загальну назву, фрукти.
Катя з Толиком вечерю спільними зусиллями приготували, за стіл усіх покликали. Зоя Петрівна рвонула стрибками, щоб синові улюбленому смачніші шматочки вибрати.
Дивиться, той уже з черпаком у руках, компот дітлахам наливає, ті на стіл ставлять склянки, від старанності язики витягнувши.
Та що таке-то га?
-Катю, – встигла вставити Зоя Петрівна
-Га?
-Ну непристойно це!
-Що? Зоє Петрівно. Що таке? Хто що непристойне робить? Толику, ти в трусах знову по дому шастаєш? Чи Стьопка пукнув? Тільки від них уся непристойність іде, Настя,чи ти, щось викинула?
Чоловік із дітьми стояли знизуючи плечима.
-Не придурюйся, ти прекрасно зрозуміла про що я!
-Ні, не зрозуміла, – невістка нахабно дивилася в очі Зої Петрівни, – не зрозуміла, поясніть. Що не так?
– Усе не так! Ти Катерино погана господиня, нікчемна дружина і нікчемна мати!
-А ви, подивлюся, так кудишна!
-Нема такого слова!
-А мені байдуже є чи ні, у мене буде!
-Грубіянка!
-Від грубіянки чую!
Зоя Петрівна підскочила до сина, вирвала в нього черпак із рук, кинула його в каструлю, обдавши при цьому світленькі штори й стелю кухні червоним компотом.
-Ах ти…! -закричала Катя, при цьому підморгнула переляканим дітлахам, ті одразу опустили плечі, які піднялися, і посміхнулися тихенько, зрозумівши, що мама зовсім не сердиться і не сварить бабусю, а просто… виховує!
-У вас що, руки не з плечей ростуть? Ви знаєте взагалі скільки Толику довелося горбатитися на ці шпалери? А на штори? На цей компот? Ви що собі дозволяєте? А ну швидко пройшла на місце і сіла! Швидко я сказала, розкомандувалася вона тут. Вдома будеш командувати. Сісти я сказала!
А ти чого вилупився на мене?Бігом усі за стіл!
Зоя Петрівна, дрібно трясучись від злості й обурення, вирішила ретируватися з кухні, але Катя випередила свекруху. Вона встала у неї на дорозі і, поставивши руки в боки, кивком голови показала на стіл.
-Бігом! Усі сіли? Приємного апетиту, всім їсти.
Зоя Петрівна демонстративно відсунула тарілку і дивилася ображено в стіл.
-Діти! Що буває, коли хтось не їсть її їжу?
-Мама за комір висипле, – бадьоро сказали в голос дітлахи, подивилися на маму, яка ховає посмішку, і почали старанно працювати столовими приборами.
-Їж, бабусю, – прошепотіла Настя, – вона мені котлету раз поклала і макарони, – їж!
– Ага, а мені тефтелі з гречкою, – з іншого боку зашепотів Степан…
Зоя Петрівна почала мляво колупатися в тарілці й непомітно все з’їла.
Доївши, вона, намагаючись єхиднувати, запитала в Каті дозволу вийти, та милостиво дозволила.
Вони грали ввечері в ігри, дивилися разом кіно, Зоя Петрівна демонстративно мовчала й хмурилася, вона виходила до туалету або ванної кімнати, голосно там сякалася і схлипувала, всіляко намагаючись привернути до себе увагу.
Проходила з червоними, заплаканими очима і сідала в крісло, відвертаючись до вікна.
Вранці вона встала раніше, хотіла напекти млинців синові.
Але на кухні сиділа розпатлана Катя, а Толик… Намазував їй тост! Сам! Їй!
-Мамо, доброго ранку, сідай чай пити.
-Доброго ранку, Зоє Петрівно, сідайте пити чай із тостами, у Толика вони дуже смачні виходять.
Зоя Петрівна було відкрила рота, але осіклася і вийшла з кухні.
Так тривало тиждень. Катя лаялася, лаяла всіх, при цьому діти і чоловік були попереджені.
Дітям це здавалося грою, Толику діватися було нікуди. Або він виставляє маму, якщо не хоче, то розпадається сім’я, або терпить те, що робить Катя.
-Анатолію, це що таке? Ти чому дозволяєш таке ставлення до себе? Палаючи праведним гнівом запитує мати, – ти ганчірка, Анатолію!
-Мамо, а краще буде, якщо сім’я розпадеться? – запитує син.
-І нехай і нехай, – уперто відповідає мати.
-Як це нехай? Я кохаю Катерину, люблю дітей, ти що? Мене все влаштовує!
-Зате мене не влаштовує, на що ти перетворився? На що? Ах, яка прекрасна дівчинка була Олеся!
-Угу, то-то ти гнала її від мене. На коліна вставала, щоб я з нею не зустрічався, непритомніла…
-А Люба? Люба Старина.
-Мамо, яка Люба? Що ти верзеш?
Знову ображена мама пішла в кімнату.
-Катерино, нам треба поговорити!
-Давайте!
-Катерино, мені не подобається те, що відбувається в сім’ї мого сина!
-Це в якій? Де вас виставили разом із тим сином? Або де ви ледь не розбили знову ж таки сім’ю? Чого ви хочете? Чого добиваєтеся? Ну зберіть своїх синів, відвезіть їх, посадіть під замок і радійте. Вони у вас хворі якісь? Або що з ними не так? Навіщо ви їх дурнями виставляєте?
-Що? Що? Що? Я? Та я! Та я тільки добра своїм синам бажаю!
-Вам самій -то не смішно? Свою сім’ю не зберегли, на старості років мучитеся по чужих кутах, в одного сина сім’ю ледь не розбили, другий сам додумався, погнав вас у шию, до третього приїхали. Не соромно вам?
-Я що? Не маю права до синів у гості приїхати?
-Маєте, ще й як маєте! Але в гості! Не господинею прийти, по кутках шаритися, та закони свої встановлювати, а в гості. Приїхали, щаслива, та весела, посиділи панянкою, з онуками погралися, їсте те, що подадуть, спите там, де покладуть, питаєте, що допомогти. Запитуєте, а не лізете в шафи свій порядок наводити.
Будьте люб’язні, поважайте господиню, яка тут живе. Навіть якщо вам і не подобається щось, мовчіть. Це не ваше вогнище, а вашого сина і його сім’ї.
Мовчіть, не лізьте з непроханими порадами і допомогою.І будете тоді ви найкращою свекрухою на світі. Погано що не ви мені, а я вам це кажу! Дуже погано!
-Мамо, – у кухню, де на підвищених тонах розмовляли жінки, заглянув Толик, – мамо, тато тобі дзвонить. Ти чого трубку не береш?
-Прокинувся? Не хочу з ним говорити, нехай із матусею своєю живе, раз на сім’ю йому плювати.
Катя стрибнула.
-Алло, так я. Так в Анатолія. Так мені тут чудово. Діти мене люблять і шанують, онуки просто обожнюють. А ти… ти сиди їж мамині оладки, на самоті. Мені набридло! Усе, Дмитре, я не хочу з тобою розмовляти. Мамі привіт.
Катерина збентежено дивилася на свекруху. Їй шалено стало шкода цю маленьку жінку.
Усе життя прожила з чоловіком – тюхтієм, з його мегеристою матусею. Виростила дітей, доля не подарувала їй доньки, хлопці пішли до чужих жінок. З дому її практично вижила чужа, старіюча тітка.
Куди їй податися?
-Зоє Петрівно, а залишайтеся з нами.
-У сенсі?
-Ми ремонт робимо в однокімнатній квартирі, так, ми купили однокімнатну, поки що одну. Нам про дітей треба подбати.
Ось давайте вас там поселимо, ви дітей будете зі школи й садка зустрічати, ми вам гроші платити будемо. Усе ж краще, ніж чужій людині. Залишайтеся.
Зоя Петрівна раптом заплакала. Закрила обличчя руками.
-Думаєте мені самій приємно? Ні те, що Катруся сказала, та я, та мені ніхто в житті такого не казав! Я від дітей рідних такого не чула. Дякую, Катрусю. Думаєте, добре мені на старості років по чужих кутках поневірятися?
Думаєте, не хочу я на своєму дивані лежати? На своїй кухні свою кашу варити і їсти? Сил вже немає, все життя тільки й чую, яка я недотепа, така сяка, хлопчикові життя зіпсувала.
Усе життя мене тикає. Дітей не так виховала, погано за Дімочкою доглядала. А той Дімочка без мами кроку не зробить. Квіти, квіти на восьме березня, зі схвалення мами дарував усе життя… Якби мама не дозволила, так і бути мені без квітів, – плаче Зоя Петрівна.
-Квартиру в одному будинку купили, щоб маму доглядати, а вона… вона… мене вижила з моєї ж квартири.
-Зоє, Зоє, пробач мене, бовдура. Зоє, приїжджай додому, – пролунало в слухавці, який Зоя Петрівна поклала на стіл і не вимкнула, забула… – Пробач, Зоє.
-Вітаю, Дмитре Анатолійовичу, знаєте що, не віддам я вам Зою Петрівну, ось! Сама буду мучити, а вам не віддам. Нікому вона не потрібна! Усі її шпиняєте. І взагалі я заміж її віддам, за хорошу людину. У нас Борис Миронович по сусідству живе, правда Толь?
Толик відчайдушно замотав головою.
За три години, у дверях квартири Анатолія і Катерини, стояв Дмитро Анатолійович із величезним букетом у руках, як виявилося, з трьома. Для коханої жінки, для невістки Катрусі та маленької Настусі.
-Дмитре?
-Зоє, вибач дурня, га?
-А як же мама? Вона тебе відпустила одного чи…
-Зоє, вибач. Мама більше не буде до нас ходити, я все висловив. Сказав, що сам буду до неї приходити, або ми поїдемо до хлопців, продамо квартиру, а адреси їй не скажемо. Вона літня, Зоє. Їй важко зрозуміти, але начебто погодилася.
-Мамо ви бабусі кота заведіть. Нехай про нього піклується.
Вони зустрілися всі, коли в бабусі був ювілей, вісімдесят років.
Жива, бадьора старенька спробувала знову маніпулювати невісткою і дружинами онуків. Але отримала таку відсіч. А Катя пообіцяла оселитися в неї у квартирі й навчити життя.
Ювілей добре справили.
Подарували бабусі кошеня і маленьку таксу.
Тепер із дому тільки на прогулянки з таксою. А то Мурзик нудьгує один. І по гостях ніколи ходити, довелося навчитися їсти,те що готує невістка.Пиріжки в неї нічого так, та й млинці, і салати, ну і м’яско запікає, та й котлети… Чого вже, пощастило Дмитру з дружиною…
-Діти, а я давно хотіла запитати, коли це я вам котлети з макаронами за комір висипала?
-Сама просила підіграти
-Ааа!Ну добре…