Ти не можеш мене покинути, я тебе виростила”, – постійно повторює мама, намагаючись викликати у мене почуття вини. “Я все пам’ятаю, – кажу я. – Але чи думала ти про те, як ці слова звучать на тлі твоїх вчинків?
– Ти не можеш відмовитися від мене, бо я тебе виростила, – каже мені мама, і сподівається, що це нагадування якось вплине на мене.
– Я це пам’ятаю, мамо, – спокійно кажу. – Але чи думала ти про це, коли практично вигнала мене з дому? – нагадала я їй.
– Ніхто тебе не виганяв, ти просто поїхала вчитися, – стала виправдовуватися мама. Але і вона, і я добре знали, що це було не так, мама мене випровадила з дому при першій кращій можливості, бо вважала, що я заважаю її щастю з вітчимом.
І яким же було моє здивування, коли через кілька місяців після того, як я поїхала, мама прийняла у себе сина свого чоловіка від першого шлюбу, і він вже чомусь їм зовсім не заважав.
Я це собі запам’ятала, тому не вважаю, що я своїй мамі щось винна.
Свого рідного батька я не пам’ятаю, а мама завжди казала, що я не багато втратила, натякаючи мені на те, що він був не дуже гідною людиною. Вона говорила це так пафосно, наче це я вибирала їй чоловіка, а не вона мені батька.
Вітчима я побачила, коли мені було вісім років. І спершу він здавався мені таким же чужим, як і всі інші чоловіки, яких мама впускала до нашого дому. Я не мала жодних почуттів до нього, а мама чомусь почала поводитися так, ніби я повинна була одразу полюбити його, зрозуміти, що він – тепер частина нашої родини.
Вітчим був чоловіком спокійним, але з холодним виразом обличчя. Він ніколи не розповідав про своє життя до того, як зустрів маму. Це насторожувало мене. Він не був поганим, але завжди відчувалося, що він більше займається своїми справами, ніж моїми проблемами.
Щойно я закінчила школу, мама заявила, що мені треба їхати на навчання в інше місто. Я не розуміла, чому це так важливо. Усі мої подруги залишалися вдома, а я почала замислюватися, чому саме мене швидко вирішили відправити кудись подалі. Мама навіть не питала моєї думки – просто купила квиток і відправила в інше місто, в інший університет.
На прощання мама мені заявила, що я заважала її щастю, і що якби мене не було, то вона почувалася б щасливішою.
Мама слів не вибирала, і полегшено зітхнула, коли я поїхала з дому. Я ж була вражена тим, як легко вона позбулася мене.
Я поїхала. Моя відсутність стала для мами неабияким полегшенням.
Я почала жити в іншому місті, спочатку було важко, а потім я знайшла друзів, знайомства, нові інтереси. Зв’язок з мамою майже зник. Мама, здається, не хвилювалася, як я там, чи в мене все добре. Раз на кілька місяців приходили її короткі повідомлення, де вона більше цікавилася, чому я ще не працюю, ніж тим, як я себе почуваю. Часом мені ставало боляче, але я вже почала звикати до її байдужості.
Особливо сильно я засмутилася тоді, коли почула, що до нас в квартиру, з якої мене мама виперла щоб я не заважала, відразу після мого від’їзду заселився син вітчима. Хлопець був молодшим за мене всього на рік, але його залишили вчитися вдома.
Мама ставилася до нього як до рідного, все аби вгодити своєму чоловікові. А мною мама перестала цікавитися зовсім.
Бог добрий, я знайшла роботу, вийшла заміж, ми з чоловіком придбали житло. Так що у мене все в житті налагодилося.
А от у мами навпаки. Якось вона мені зателефонувала вперше за кілька років, чим мене дуже здивувала.
Вона сказала, що має проблеми, що їй важко, що вона потребує моєї допомоги. Чесно кажучи, я не зрозуміла, що сталося. Спочатку я вирішила, що, можливо, вона не вірно висловилася. Але виявилося, що вітчим захворів, і тепер їй самій не під силу справлятися з усіма турботами.
“Я прошу тебе про допомогу, – сказала мама, – я не знаю, до кого більше звертатися”.
Я порадила мамі звернутися до сина вітчима, для якого вони так старалися, але мама стала плакати, розповіла, що хлопець ніде не працює, з університету його вигнали, освіти він не має, тож сидить на їхній шиї досі.
Від її слів у мене в душі не виникло ні жалості, ні бажання допомогти. Моя мама жодного разу не показала мені свою любов, не підтримала мене тоді, коли це було необхідно. І тепер вона хотіла, щоб я її допомогла?
Я не могла зрозуміти, чому я повинна була бути для неї “рятівницею”. Я жила своїм життям, у мене було достатньо своїх турбот і проблем, щоб ще брати на себе відповідальність за вирішення її проблем.
Мама ніколи не була справжньою матір’ю для мене. Вона завжди вважала, що я повинна була самостійно справлятися з усім і не чекати її підтримки. Вона відмовилася від мене, коли я потребувала її найбільше.
Тепер, коли вона опинилася у складній ситуації, її перша думка була знову звернутися до мене.
Я вирішила, що не хочу їй допомагати. У моєму житті є інші люди, які мене підтримують, я маю чоловіка, подруг, і це моя родина. Я більше не була готова відновлювати стосунки з жінкою, яка не була готова бути моєю матір’ю. Вона не стала для мене підтримкою, коли я була дитиною, і тепер я не відчувала необхідності підтримувати її.
Тому, я їй відмовила. І з того часу більше не брала слухавку, коли вона телефонувала. Може, це було занадто, але в глибині душі я знала, що це саме те, що вона заслуговує. Я не повинна віддавати свою енергію і час людині, яка завжди була байдужою до мене.
В цій ситуації кожен отримав те, на що заслужив. Я переконана, що їм має допомагати син вітчима.
А яка ваша думка? Я права чи ні?