Ти ще мордою тут мені крутиш? А на кухні хто поратися має? Ваші міські замашки мені вже поперек горла стоять! – бурчала на невістку свекруха

— Що мордень навернула? Досить віями плескати, дай пройти! — Надія Львівна відпхнула Поліну і, не роззуваючись, пройшла до вітальні.

— Ну, ти, звичайно, жаба, Поліна. Я від тебе такого не чекала. — Свекруха почала озиратися у пошуках неугодних предметів.

— Мало того, що ти намовила мого Ігоря взяти іпотеку та залишити сімейне гніздо, то ви мене навіть у гості не покликали. – випалила жінка.

— Хамко. Ми все життя усі разом жили. Великою дружною родиною. Хто тобі сказав, що молоді мають жити окремо? А старшим хтось допомагатиме? — Свекруха не приховувала свого роздратування.

— Це все ваші міські замашки… Від сім’ї лише одне слово лишилося. — Надія Львівна взяла пульт від телевізора.

— Бачу, ти зняла плівку з пульта? Він же так зіпсується. Ти ж, свинюшко, його першою й заляпаєш… Це ж річ. А річ грошей вартує. Не можна так із речами. — Свекруха пирхнула і недбало кинула пульт на крісло.

Поліна завмерла і розгублено дивилася на непрохану гостю. Невістка з жахом згадала рік спільного життя з Ігорем. Коли після весілля вона одразу переїхала до заміського будинку до його батьків.

Свого житла у Поліни та Ігоря не було, тож пожити з родичами тоді здавалося єдиним вірним рішенням.

— Сковорідка це річ. А річ коштує грошей. За речами треба стежити і дбайливо доглядати за ними. – Поліна згадала, як уже першого дня життя в родині Ігоря свекруха зажадала допомагати їй на кухні.

— Сковорідку треба мити спочатку содою, а потім цим засобом. — Свекруха говорила таким важливим голосом, наче вони чистили деталі атомного реактора.

— Бачиш, які чисті у мене сковорідки. Блищать так, що в них можна побачити своє сумління. — Надія Львівна помахала сковорідкою під носом у Поліни.

— Не дай боже, я побачу, що сковорідка брудна. Я так зроблю, що тобі мало не покажеться. — сердито пробурчала свекруха, ніби Поліна вже забруднила всі її сковорідки.

— Що стоїш як бовван. Давай, доглядай свекруху. — Пронизливий голос Надії Львівни вирвав Поліну зі спогадів і повернув до її затишної лагідної квартири.

— Ану давай, звари мені чаю. Я до тебе дві години продиралася на цих дрімучих електричках. І до чаю солодощів поклади як слід. Не будь жадібною. — Свекруха плюхнулася на диван і ввімкнула телевізор.

Поліна згадала, як вона першого місяця плакала на плечі у чоловіка і благала його з’їхати від матері. Швидше знайти гроші чи можливість залишити такий ненависний їй будинок його батьків.

— Ігоре, я не зможу так далі жити з твоєю матір’ю. Ти ж знаєш, мені лишився останній рік в інституті. Кинути я не можу, знайти роботу і самій заробити грошей теж… Тільки ти можеш зараз витягти нас звідси.

— Поліночко, потерпи трохи. Мама просто до тебе ще не звикла. Вона краще тебе дізнається і не буде тебе діставати. Я це тобі точно говорю. – Лежачи на ліжку, Ігор заспокоював дружину і ніжно гладив її по волоссю.

— Твоя мати справжній монстр… Вона щодня наді мною знущається. Я не можу нормально готуватися до навчання. Тільки я сяду за конспекти, вона одразу знаходить мені якесь безглузде заняття. — схлипувала Поліна.

— Я сьогодні навіщось мила ганок, який і так був чистим. А знаєш, чому він був чистим? Бо я мила його вчора? Ігоре, я на таке не погоджувалася. Це знущання у чистому вигляді. — З кожною новою сльозою Поліна здригалася все сильніше.

— Таке враження, що вона отримує від цього задоволення. — Поліна скривилася.

— Ти ще тут? Що стоїш, морщишся? Команди байдикувати не було. Марш на кухню. — Свекруха знову нагадала про себе і повернула невістку відрразу до життя.

Тяжко зітхнувши, Поліна непомітно вилаялася про себе і вирушила на кухню.

— Боже, але за що мені все це? Тільки зітхнули спокійно і забули цю кікімору, як страшний сон… Так вона знову нагадала про себе. Я на другий сезон цього пекельного серіалу не підписувалася. — Поліна нервово натиснула кнопку чайника.

— І як вона взагалі дізналася, де ми живемо? Ігор сказав? Ну, я йому ввечері влаштую… — Ображено подумала жінка.

Поліна знову мимоволі згадала, як жила та емоційно страждала у свекрухи. Невістка згадала один із недільних обідів, коли вона спробувала заперечити свекруху. Ох, що тоді почалося.

— Поліна, чеши на кухню, принеси чисті тарілки, бачиш, яка у Генки гора сміття. Йому незручно їсти у цих нетрях. — Надія Львівна подивилася на свекра, що мав на тарілці велику гору залишків креветок.

— Так, дівчинко, принеси мені нову тарілку. — Жадібно допивши склянку з пивом, крякнув у відповідь свекор.

— Надія Львівно, вам ближче. А мені через весь стіл протискати… — Обережно відповіла Поліна.

В цей момент свекруха схопила креветку, швидко перегнулась через стіл і шльопнула Поліну креветкою по лобі.

— На перший раз креветкою. Вдруге тобі по лобі прилетить ложкою. Як мене у дитинстві мама виховувала. — суворо викарбувала свекруху.

— Мамо, ти що собі дозволяєш, це моя дружина! — Ігор люто глянув на матір.

— Синку, сиди та дивися у свою тарілку. Бо тобі теж прилетить. Жінка у сім’ї має стежити за порядком. Ось у Гени в тарілці брудно… — Свекруха похитала головою. — Скільки разів тобі говорити, що порядок усьому голова?

— Ігоре, у твого батька на тарілці непорядок. Треба твоєму батькові поміняти посуд. Я їжу готувала, а твоя дівка нехай стежить за столом. — Свекруха зиркнула на Поліну.

До пенсії Надія Львівна працювала завучем з виховної роботи. Жінка давно звикла, що є тільки її думка і всі інші неправильні.

— Я нікуди не піду! — Поліна з образою подивилася на свекруху. — Вам ближчі, ви і йдете.

— І якщо ви ще раз так зробите… — Поліна витерла серветкою чоло, на якому лишився слід від креветки… — Я у вашому будинку більше не залишусь.

— З усіма наслідками. — Поліна кинула на Ігоря колючий погляд, наче натякаючи йому на розлучення.

— Ну, куди ти підеш, дівчинко? У свою брудну спільноту? Батьки в тебе живуть хто знає де… Грошей у тебе немає… Як ти жити без нас зібралася? — обурилася свекруха.

— Та якби не мій Ігор, ти пропала б. І не зрозуміло якою кривою доріжкою пішла… Давно б уже на трасі ночами стояла. — Свекруха дзвінко поплескала виделкою по склянці з вином.

— Тост. За повагу до порядку та до старших. — Не цокаючись і не чекаючи відповіді від родичів, що злетілися на недільний обід, Надія Львівна спорожнила свій келих.

— А тепер встала і пішла по тарілки… — вигукнула свекруха, з презирством подивившись на невістку. — Інакше митимеш за всіма посуд.

— Ну, де мій чай? — крикнула свекруха з вітальні, вкотре висмикнувши Поліну з пам’яті.

Не встигла Поліна увійти до вітальні з чаєм, як свекруха накинулася на неї з новими докорами.

— Поліна, чому в тебе в квартирі так запорошено? Я вже тричі чхнула. Ти взагалі не стежиш за порядком? Ти забула, що порядок усьому голова? — Свекруха сердито глянула на невістку.

Поставивши тацю з чаєм, Поліна взяла з полиці вологу серветку та провела нею по столу.

— Бачите, Надія Львівно, тут ідеальна чистота. Я сьогодні вранці робила вологе прибирання. І якщо що, це саме ви в брудному взутті пройшли і сіли на диван. Порядок тут ні до чого. Ви застудилися або у вас на щось алергія. — Насилу стримуючи роздратування, спокійно промовила Поліна.

— Хіба тільки на тебе, дівчинко. — огризнулася Надія Львівна. — Хіба тільки на тебе.

— А де печиво та солодощі? Я що, питиму чай з ось цими жалюгідними зефірками? — Мати Ігоря зиркнула на блюдце.

— Я бачу, як ви мешкаєте. Зовсім без поваги до сім’ї. — Жінка похитала головою.

— Мій син не для того працює і купує тобі їжу, щоб ти її від його рідної матері ховала… — пробурчала жінка і спритно відправила собі до рота цілу круглу зефірку.

— Вона точно з іншої планети. Інопланетне чудовисько. — подумала про себе Поліна. — Жодна нормальна людина не відправить собі в рота таку велику зефірку зараз.

— І за що всесвіт мені послав у житті цю гuдку жінку? — Поліна з подивом подивилася у вікно на вечірнє небо. Але згори Поліні ніхто не відповів.

Відпивши чаю та смачно прожувавши зефірку, свекруха незворушно продовжила свій емоційний терор.

— Я бачу, що ви тут непогано влаштувалися. — очі свекрухи з-під окулярів ретельно сканували вітальню.

— Поліна, те, що ви так підло вчинили і від нас поїхали, не звільняє тебе від твоїх прямих обов’язків! — Надія Львівна недбало розвалилася на дивані.

— В сенсі? — Невістка одразу не здогадалася, що приготувала для неї свекруху.

— У прямому, Поліна… — Надія Львівна поправила окуляри. — Ці вихідні приїдеш до нас у будинок і допоможеш мені з прибиранням. До нас переїжджає на літо мій племінник. Тобі треба буде розібрати горище, там все почистити і приготувати для його приїзду.

Поліна здивувалася. Невістка тільки вирвалася з найгіршого року свого життя і найменше хотіла знову приїжджати в будинок до свекрухи. Поліна згадала один із найкращих днів свого життя, коли вранці Ігор її ніжно поцілував і оголосив, що він зібрав достатньо грошей, щоби взяти іпотеку.

— Ігоре, ти зробив мій день! Ти найкращий чоловік у моєму житті. Я така рада, така рада. Ти мій рятівник! — Поліна радісно стрибала по ліжку.

Зате свекруха того дня була, м’яко кажучи, зовсім не рада. Надія Львівна була в сказі.

— Що? Ти надумав поїхати! Ах ти, шмаркач недороблений. Та я тебе… Жінка гнівно стискала кулаки і фиркала слиною на сина, який мужньо терпів усе невдоволення матері.

— Мамо, скільки можна жити разом? Двадцять перше століття надворі. — Ми теж хочемо свою сім’ю, свій простір… — Ігор сидів за столом у садку. Чоловік відкинувся на пластиковому дачному стільці.

— А ми що, чи вже не твоя сім’я? — Надія Львівна схопила пляшку з-під квасу і жбурнула її в Ігоря. Ігор в останній момент встиг вивернутися.

— Вибрав собі за дружину незрозуміло кого. Вчитися вона, бачите, надумала. — Свекруха пронизала Поліну колючим поглядом. — Щоб ти собі всі зуби об граніт науки переламала.

— Так, мамо. Досить ображати мою дружину. Поліна, вирушай у нашу кімнату збирати речі. Поки оформлятимемо іпотеку, поживемо пару тижнів у моїх друзів. Я вже домовився з Микитою. – Скомандував чоловік.

— Ах ти вже й домовився? — верескнула свекруха. — Ну і йди до біса з мого будинку. Щоб твого духу тут більше не було.

— У мене більше немає сина. — сердито прошипіла жінка. — Ти не заслуговуєш на нашу з батьком повагу.

А потім Поліна згадала, як уперше переступила поріг свого нового будинку, де повністю відчула себе господаркою.

Поліна згадала, як вибирала з чоловіком диван і гарний посуд… Згадала, як шукала найзапашніші свічки…. Згадала, як, розкинувши руки, впала на нове чисте простирадло, яке пахло якимось чудовим свіжим запахом.

Поліна згадала свою першу романтичну вечерю з Ігорем на новій кухні, де всі предмети слухалися лише її. Згадала, як не шкодуючи грошей, купувала найсмачніші продукти і особливо ті продукти, які були заборонені в будинку свекрухи.

За кілька хвилин перед очима Поліни промайнуло все її нове чудове життя. Життя, сповнене радості, щастя та задоволення. Життя, в якому більше не було свекрухи з її правилами, докорами та замашками.

А потім Поліна повернулася до реальності. Насправді, де свекруха знову увірвалася в її життя. Увірвалася брудно, недбало і без попередження. Бажаючи розтоптати своїми великими брудними черевиками кришталеву черепашку її нового та щасливого життя.

Їхати допомагати свекрусі… Повертатися в той похмурий та непривітний світ, який цілий рік висмоктав із Поліни жіночу красу та всі сили… Ні. З таким розкладом Поліна точно не готова миритися.

У цей момент порцелянова чаша терпіння Поліни з висоти пташиного польоту впала на асфальт і з тріском розбилася.

— Пішла геть звідси! — Поліна сміливо і спокійно подивилася в очі свекрусі.

Надія Львівна не відразу зрозуміла сенс сказаних невісткою слів і про всяк випадок вирішила перепитати. Свекруха, яка все життя працювала завучем з виховної роботи, навіть у найстрашнішому сні не могла уявити, що хтось молодший за неї посміє їй вказувати на двері.

— Я погано почула, що ти сказала? — Надія Львівна незворушно потяглася за другою зефіркою.

— Я сказала: пішла геть звідси. Взяла свою сумку і пішла геть із мого будинку. — Поліна голосно і виразно вимовила кожне слово. Невістка встала між вітальнею та коридором.

Свекруха розгублено завмерла з відкритим ротом. Окуляри сповзли на ніс. Злякана зефірка зупинилася на півдорозі.

— Що ти зараз сказала? Ти вказуєш мені на двері. Ти сказала, щоб я зараз пішла? — До Надії Львівни нарешті почав доходити сенс слів невістки.

— Взяла свою сумку і пішла геть звідси! — гаркнула Поліна.

— І не смій жерти мої зефірки! — додала Поліна, вирвавши зефір з рук свекрухи, що опішала.

— Ах ти, мерзотнице… — Свекруха вилаялася, на чому світ стоїть, ходить, літає і тримається. — Та як ти смієш зі мною так розмовляти? Ти хоч знаєш, хто я?

— Знаю, хто ви! — У цей момент Поліна вирішила до смерті відстоювати своє щасливе життя. — Ви та, кого я зараз лупну, якщо негайно не покинете мій будинок.

Поліна схопила швабру, що стояла в передпокої, і люто витріщила очі. За виразом обличчя невістки свекруха зрозуміла, що Поліна більше не мала стоп-крана. Невістку зупиняла лише швидкість, з якою свекруха могла залишити квартиру.

Надія Львівна без роздумів кинулася до виходу. І тільки опинившись у ліфті і відчувши себе у безпеці, жінка стала на весь під’їзд кричати та проклинати невістку.

Але Поліні було вже байдуже. Щойно свекруха вийшла з квартири, Поліна з гуркотом зачинила вхідні двері. Невістка зачинила двері на всі замки, сіла біля дверей і перехрестилася.

Поліна сиділа на підлозі хвилин тридцять. Потім вона відчинила у всіх кімнатах вікна і провітрила їдкий і неприємний запах духів свекрухи. Поліна протерла підлогу та місце, де сиділа Надія Львівна.

Взявши з морозилки морозиво, жінка радісно вмостилася на диван. Цього дня Поліна відчула себе на сьомому небі від щастя.

Дізнавшись про несподіваний візит свекрухи, якій через свої зв’язки якось вдалося дізнатися адресу, Ігор одразу став на бік дружини. Мати разів сто йому зателефонувала, щоб влаштувати істерику, але чоловік жодного разу не взяв слухавку.

З тієї історії минуло три роки. Ігор та Поліна живуть душа в душу і чекають на поповнення. З Надією Львівною та усією його родиною ні Поліна, ні Ігор більше не спілкуються.

За чутками, Ігор рік ходив до психолога та опрацьовував стосунки з батьками. Але зараз у Поліни та Ігоря все добре. Вже все добре.

Коли друзі запитують Поліну та Ігоря, як вони виховуватимуть свою дитину, Поліна зазвичай каже так…

— Не дитина має нас розуміти, а ми дитину. Тому що ми були дітьми, а дитина ще не була дорослою. І наша дівчинка матиме найкраще майбутнє. Помилок свекрухи ми точно повторювати не будемо.

— Діти приходять у наш світ не для того, щоб слухати докори батьків. — спантеличено додає Ігор.

Поліна ласкаво обіймає чоловіка і привітно мружиться яскравому і неупередженому сонцю. Сонцю, яке завжди однаково світить як усім добрим, і всім поганимлюдям.