У Миколи не стало дружини. Діти розїхалися, і залишився чоловік один. Він працював, тримав господарство, садив город, щоб допомогти дітям. Якось дочка Миколи із зятем, вирішила приїхати до батька по передачу. – Тату, ми хочемо картоплі на зиму набрати, – зайшовши в будинок сказала дочка. – Ой, вибач дочко. Вже нічого не залишилося, – раптом сказав Микола. – Як не залишилося? – здивувалася дочка, і побачила, що на кухні хтось господарює

Олена з чоловіком купили будинок на околиці міста. Поживши у квартирі з двома дітьми, вони вирішили – у своєму будинку краще, діти можуть гуляти у дворі. Можна на городі вирощувати овочі, чимось займатися. А у квартирі що, прийшов із роботи, і на диван. Тим більше Андрій любив працювати, допомагав тещі на дачі. Це теща порадила їм купити будинок, дивлячись, як зять управляється, і які у нього руки.

У них двоє дітей, Олексій у шостому класі, Ірина у четвертому.

Поруч живуть сусіди Микола та Віра, у них троє дітей. Микола трохи старший за Андрія, господарський, і доброї душі людина. Вони швидко познайомилися, діти грали разом на подвір’ї то в тих, то в інших, ходили разом до школи і назад. Жили дружно, по-сусідськи поважали одне одного та допомагали.

Микола ніколи не сварив своїх дітей, навіть якщо вони були неслухняні, діти є діти, а Віра була строга. Маму вони слухалися. Жили Микола з Вірою добре, в достатку. Він працював виконробом на будівництві, і все, що потрібно було для дому, все у них було, майже задарма, умів Микола крутитися, ще й сусідам допомагав. Міг щось продати на стороні, виходило йому робити гроші.

Виросли діти, роз’їхалися хто куди. У Олени з Андрійом діти поїхали вчитися до сусіднього міста, закінчили навчання. Спочатку вийшла заміж Ірина, а потім і Олексій одружився, і лишилися в тому місті. Але батьків ніколи не забувають, часто відвідують, привозять онуків, допомагають.

А у Миколи з Вірою все по-іншому. Будинок у них теж спорожнів, поїхали діти, усі троє. Правда, молодша дочка залишилася тут же в місті, а двоє старших поїхали далеко, син одружився, дочки вийшли заміж.

Трохи згодом занедужала Віра, тяжко, навіть не ходила. Доглядав Микола дружину, вранці їхав на роботу на своїй машині, в обід приїжджав, годував дружину, і знову на роботу. Донька рідко відвідувала, хоч і жила з родиною неподалік. Якщо батько попросить, то приїде, а щоб сама, не приїжджала.

– Тату, ти сам добре справляєшся, доглядаєш маму, навіщо я потрібна?

– Як ти не зрозумієш, дочко, матері треба, щоб ти побула поруч, вона повинна відчувати твою турботу, – м’яко і делікатно говорив батько.

– У мене своя сім’я, справ повно, працюю, син навчається у школі. Коли мені у вас сидіти, – по-діловому і рішуче відповіла дочка.

Миколі прикро чути від дочки таке, вони з дружиною старалися все для дітей робити. Завжди у них було все найкраще, велосипед хочуть, ось тримайте, комп’ютер хочуть, ось тримайте, одягали, годували добре, все було для дітей. Щоб діти нічого не потребували.

Віра так і не встала, і тихо пішла пізно восени. Микола в п’ятдесят два роки залишився один, діти зовсім перестали його відвідувати, добре старші жили далеко, але дочка молодша неподалік, але її не було видно в батька. Він працював, тримав господарство, один копав город, садив, завжди повно було овочів та картоплі. Восени, коли він збирав урожай, дзвонив дочці, вона з чоловіком приїжджала машиною, Микола допомагав завантажувати їм повну машину. І знову їх не було, до наступної осені.

З Оленою та Андрійом так само дружив Микола, вони його запрошували в гості, відзначали свята. До них приїжджали діти, онуки, смажили шашлики, було весело. Микола тоді відтавав душею, теж веселився.

А іноді сидячи в альтанці з Андрійом сумно казав:

– Ну чому у вас із Оленою такі дружні діти, із сусіднього міста приїжджають, допомагають вам, онуків привозять. А моя дочка тут живе і один раз на рік приїжджає, ну щонайбільше двічі.

І тут же сам себе заспокоює:

– Вони працюють, їм ніколи, дітей треба виховувати.

Минув час, Микола на пенсії, йому вже за шістдесят, знайшлась йому дружина. Ніна сама приїхала до нього в гості, порадила їй сваха Миколи, яка теж ніколи з ним не спілкується. Ніна, як нова господиня, хоч і не змогла замінити Віру, але свої жіночі справи вдома виконувала акуратно, будинок утримувала в чистоті, готувала, прала.

Але з іншого боку виявилася дуже спритна. Цієї осені та зими Ніна швидко знайшла застосування овочам, картоплі, яку вирощував Микола – відправила все своїм дітям. Микола навіть не встиг зателефонувати своїй дочці, як Ніна вже розпорядилася.

Дочка Миколи не дочекалася від нього дзвінка, приїхала із зятем, а майже нічого немає. Посварилися з батьком та Ніною, поїхали ні з чим.

А Ніна дісталася до грошей Миколи, які він відкладав, то одне їй потрібно, то інше, а він доброї душі людина, і душа в нього навстіж. Все розповів, показав. А коли схаменувся, і то Олена йому підказала, щоб перевірив свої накопичення, а вони виявляється кудись зникли, зовсім небагато залишилося.

Ніна спритна, вона молодша за Миколу на десять років, виявилася не чиста на руку. Проживши чотири роки з Ніною, Микола занедужав, за ним треба доглядати, але Ніна швидко зібрала свої і не лише свої і поїхала назад у квартиру. Навіщо їй доглядати чужу людину, не захотіла брати на себе відповідальність.

З того часу Микола живе один, Олена з Андрійом допомагають йому в міру своїх можливостей, вони вже й самі у літньому віці, але їм легше. Живуть вони вдвох, допомагають одне одному, діти часто приїжджають, теж допомагають.

Микола вдячний своїм сусідам за допомогу, він вже нікуди не виходить, якщо хіба до сусідів. Олена приносить йому продукти, іноді запрошує до них на обід чи вечерю. А якщо пече пироги, обов’язково принесе йому. А діти Миколи зовсім забули дорогу. Він часто ставить собі питання:

– Ну чому я не потрібний своїм дітям? Я їх ніколи не сварив, все робив тільки для них? Чому? Чому? – Відповіді на це запитання у нього немає.