У суботу пізно увечері раптом хтось за дверима зашумів. Дружина пішла відкривати, а повернулась здивована. – Миколо, – почала вона, – до тебе якась незнайомка прийшла, йди сам з нею говори вона якась дивакувата
У двері несподівано подзвонили. Микола, сидячи на дивані перед телевізором, чув, як дружина його пішла у передпокій відчиняти двері, і чомусь там затрималася.
“Напевно, сусідка прийшла поспілкуватися з нею під вечір”, – відразу подумав чоловік.
Але через декілька хвилин незадоволена дружина зазирнула до його кімнати, де сидів Микола і сердито сказала:
– Вийди. До тебе прийшли. Якась жінка з привітом.
– Жінка з привітом? Щось не дуже зрозуміло. У якому сенсі – з привітом?
– У простому, вийди – розберися! – так само сердито відповіла дружина. – Дивна вона якась дуже, як на мене. Іди вже, бо мені це вже щось зовсім не подобається.
Микола якось дивно глянув на дружину, підвівся неохоче з дивана, і поспішив в коридор.
Там він побачив якусь незнайому жінку років 40-ка, яка побачивши господаря квартири, широко посміхалася йому, намагаючись поправити одяг.
– Так ось ви який, цікаво мені дуже, Миколо Дмитровичу! Здрастуйте!
– Здрастуйте. – За манерою вітатися, Микола дуже легко впізнав у гості сільську мешканку. У селі, де він сам колись народився, всі так говорили, ще й розтягуючи при цьому слова. – Чим вам зобов’язаний таким візитом?
– Нічого ви мені не зобов’язані зовсім, – весело відповіла некликана гостя. – Це я зобов’язана вам особисто дещо передати, обіцянку дала людині одній. Адже я приїхала до вас з привітом. – Вона загадково посміхнулася, а потім обличчя її стало сумним і вона замовкла.
– З привітом? – перепитав Микола невпевнено. Близьких родичів у рідному селі в нього давно вже не було, а з далекими родичами він не підтримував жодних стосунків вже багато років, як. – Із яким ще привітом? Від кого?
– Від вашої юності, далекої і квітучої.
– Що? – Микола насупився, і незадоволено запитав. – Ви не могли б говорити прямо і без усяких цих загадок?. Що вам від мене потрібно говоріть конкретно?
– Ох, який, ви стали. – посміхнулася незнайомка. – Конкретний. А мені про вас одна жінка розповіла зовсім інше, дуже хороше і тепле. Вона казала, раніше ви були простим сільським хлопцем, але дуже добрим і чуйним.
– Яка ще жінка? – Микола знову невдоволено скривився.
– Яка вам от цей привіт наказала передати мені дуже давно. Перед тим, як не стало її.
– Перед тим, як не стало?
– Ага. Минулого року ми провели в останню дорогу Олесю. Пам’ятаєте, мабуть, таку? Олюсеньку нашу? З якою ви так гарно дружили і з якою у вас дуже особливі і теплі стосунки були, з якою ви так палко попрощалися, коли в армію йшли.
І тут Микола аж зблід. Він різко озирнувся, і, переконавшись, що дружини поряд немає, тихенько прошепотів:
– Олеся? Зінченко? Її більше немає?
– Так, – чомусь весело відповіла жінка. – Півроку вже як. Хороша і добра наша Олесічка, така вона світла людина була, що досі посміхаюся при згадці про неї.
– А ви хто їй будете їй, скажіть? – з непорозумінням у голосі запитав Микола. – Випадково, чи не її часом донька?
– Та ні! – засміялася жінка. – Не хвилюйтеся зовсім про це. Я не донька. І взагалі, у неї з вами немає дітей. А ви відразу про це подумали, так? Хоча вона вас так щиро кохала і дуже хотіла, щоб ви були батьком її діточок. Вона мені так казала. Як давно то було. Ну, якби ви повернулися відразу з армії назад до нашого села, і одружилися б з нею. Тоді б і діти у вас були обов’язково. Вона ж на вас так довго чекала. Листи вам писала.
– Неправда все це, не кажіть так! – вже голосніше зашепотім Микола. – Я від неї жодного листа тоді так і не отримав, хоча дуже їх чекав.
– Це ми теж знаємо, – закивала сумно жінка. – Ви не турбуйтесь, я все знаю і вона знала, але пізно все це було.
– Ви знаєте все це? До речі, хто ви є така? Ви мені так і не відповіли на моє питання.
– Я? – Гостя загадково знизала плечима. – Та я просто її сусідка, яка стала подругою їй. Я будинок поряд з її хатою придбала, років 15ь тому, і ми з Олесею Степанівною одразу потоваришували ще тоді. Вона мені про вас чомусь дуже багато розповіла, можливо, просто більше не було кому. Я ж на пошту тоді працювати влаштувалася, і мені там одна стара робітниця по секрету розповіла, що виявляється, її та ваші листи мати Олесі з пошти відразу забирала. Які ви їй кілька разів написали і які Олеся багато разів намагалася вам посилати. У її матері, виявляється, добрий знайомий був, який у районному поштовому відділенні листи сортував. Так ось, як тільки з нашого села листи до них на сортування, свого часу, надходили, то він, одразу, брав її листа, і потім матері передавав, при нагоді. Коли вона у районі бувала, вона його про це дуже просила. Тому ви жодного листа від Олесі своєї так і не отримали. Так от, Олеся просила вам при нагоді передати, що вона ні в чому перед вами не винна зовсім. Ось цей випадок і настав. Я тут у вашому місті з оказією опинилася, і вирішила нарешті виконати її прохання. Не могла не виконати обіцянку, мені весь час так шкода було її.
– А Олеся що, на мене весь цей час чекала, чи що? – з сумом запитав Микола.
– Та ні, що ви? – Жінка знову добродушно посміхнулася Миколі. – Чекала вона вас, звісно, як належить, два роки. А потім, як дізналася, що ви нічого не пишете їй, думала, що забули про неї, так і заспокоїлася. Подумала, що ви просто відмовилися від неї. Вийшла заміж за місцевого молодого вчителя, дітей трійко хороших у них з’явилося, добре вони жили. Загалом, звичайне життя в неї почалося. Як у всіх.
– А навіщо вона тоді вже мені цей привіт таки наказала вам передати?
– Так, коли я їй розповіла про цю витівку її матері з її та вашими листами, вона дуже засмутилася. Почала думати, що ви образу на душі на неї носите. А йти в кращий світ, знаючи про чужі образи на вас, це погано. Адже вона ні в чому зовсім не винна. Вона вам багато разів писала, щиро кохала вас і весь час чекала. А виявилось, майже всі ці листи в неї над головою весь час – на горищі – зберігалися. Уявляєте? У старій валізі, куди мати їх старанно поскладала усі.
– Зберігали ці листи? Але навіщо?
– Це лише, напевно, її матір покійна могла б сказати, навіщо вона так робила. Напевно, відчувала вона свою провину, і тому її рука не наважилася доччине щире кохання в грубку кидати. Коли Олена дізналася від мене про таку підлість матері, якої вже, на той час, не стало, вона весь будинок перервала, шукаючи ці листи. І таки знайшла. Ох, як вона тоді плакала. Потай від свого чоловіка, правда, не хотіла, щоб він бачив це і знав. І мені розповідала про своє щире молоде кохання. І вас. Ви її, правда, теж щиро кохали?
Іван замість відповіді просто мовчки ствердно кивнув, і на душі у нього стало дуже важко. Не від кохання. Адже те кохання давно вже згасло. Від образи стало на душі важко. За молодість свою. За себе і за Олесю.
А жінка почала ритися у своїй сумці, дістала звідти пачку старих поштових конвертів. І простягла Миколі.
– Ось. Заберіть. Думаю, це має бути у вас.
– Що це? – з хвилюванням запитав Микола.
– Її листи до вас. Візьміть. Олеся, коли їх знайшла, мені віддала, потайки від чоловіка та веліла спалити відразу. У самої рука її теж не наважилася це зробити, то вона мене про це попросила. І в мене чогось теж рука не піднімається, не можу пояснити чому. Адже там, напевно, таке кохання та щирі почуття. Візьміть листи, будь ласка, вони належать вам і адресовані вам?
– Ні, не потрібно. – прошепотів Микола. – Навіщо це?
– Як це – навіщо? – почувся раптом за спиною голос дружини Миколи. – Я б на твоєму місці обов’язково взяла б та прочитала б їх відразу.
Микола, хвилюючись, озирнувся. Він зрозумів, що дружина все чула, про що говорили вони, але очі її дивилися на нього без натяку на будь-який докір чи ревнощі, вони були сумними і дуже розуміючими.
– Навіщо? – знову повторив він. – Адже це все – з минулого. Нічого цього вже давно немає, нічого не змінити вже.
– Але якщо листи до тебе аж тепер дійшли, значить так треба, Миколо, – спокійно сказала дружина. – Ти не бійся, я тобі докоряти нічим не буду. Твоєї Олесі вже давно немає. Але в листах вона ще. – Дружина рішуче взяла з рук жінки цю пачку пожовклих старих конвертів. – Дякую вам. Микола обов’язково їх прочитає. Лише прийде трохи до тями, бачу він дуже розхвилювався у мене.
Коли незнайома гостя пішла, дружина спокійно пройшла до кімнати і акуратно поклала листи на невеличкий стіл. Потім вони сіли обоє на диван і майже разом важко зітхнули.
– І навіщо ти їх узяла? – запитав Микола в дружини. – Не розумію тут я тебе.
– Не знаю сама, навіщо, щось підказало мені в той момент, – знизала плечима жінка. – Чомусь, не хочеться мені, щоб вони згоріли, або потрапили чужим людям в руки. Сама не знаю чому, але не хочеться, і все.
І вони знову – одночасно – зітхнули.
Вже три дні ті листи лежать на столі. Микола все не може до них доторкнутися. Дуже сумнівається, чи потрібно їх читати. А що буде, якщо вони кардинально змінять його життя.
Чи варто чіпати минуле? Чи варто читати йому ці листи?