“У тебе ж гроші є, навіщо тобі моя допомога?” – так холодно відповіла мені донька. “Я була шокована її байдужістю,” – зізналася я сама собі

– У тебе гроші є, то сама купиш собі все, що треба, – зверхньо заявила мені донька, коли я попросила її прийти до мене в лікарню.

Гроші у мене, звичайно, є. Але мова зараз не про це. Я хочу бульйончику домашнього, і пюре на маслі і сметанці. Хіба таке купиш в їдальні? Та й уваги хочеться від рідних людей, а мої доньки на мене образилися, і все через гроші.

Цього разу я приїхала з Італії у відпустку, і вирішила купити синові машину. Він ще про це не знає, у нього на Василія ювілей, от я і зроблю йому такий подарунок, бо заслужив він як ніхто з моїх дітей.

В цьому році я надовше приїхала, ніж зазвичай, бо здоров’я стало підводити, довелося в лікарню навіть лягти. Вдома мене не було аж 5 років, я мала добру роботу, і працювала без відпустки, бо хотілося щось заробити.

Крім болячок, я привезла з собою і серйозну суму грошей. То доньки мої відразу до мене і прибігли, щоб ці гроші у мене забрати. У кожної з них був свій план, на що їм треба грошей, та доньок своїх я розчарувала – для них італійський банкомат закрився.

Дітей у мене четверо – дві доньки і два сина. Але я твердо вирішила, що донькам своїм цього разу не дам жодного євро, вони від мене і так вже вдосталь отримали.

Я в Італії не мало не багато, а вже 22 роки. Перше, що я зробила, це купила квартири дочкам. Я найбільше за них переживала, адже в нас в селі прийнято за дочок придане давати, а у мене самої нічого не було, то що я могла дати?

На те, щоб купити дочкам житло, я витратила аж 10 років свого заробітчанства. Але обом я придбала двокімнатні квартири в новобудові, так що свій материнський обов’язок для них я більше, ніж виконала, я вважаю.

Коли обидві доньки були усім забезпечені, я вирішила, що тепер пора подумати про синів. Та хлопці мене неабияк здивували. Вони сказали, що їм сором був би брати у мене гроші, і запевнили, що вони усього досягнуть самі.

Один син, Сергій, поїхав з сім’єю у Австрію, і там вже вкоренився, має гарну роботу, і поки додому повертатися не збирається.

А молодший, Василь, одружився з Оксаною і живуть у власній квартирі, яку самі собі придбали. Син завжди відмовляється від будь-якої моєї допомоги, каже:

“Мамо, ви собі складайте, Вам ще точно гроші знадобляться”.

Син як у воду дивився, бо я навіть не знаю, що би я робила, як би лікувалася, якби не не мала грошей. Уже пішло більше, ніж 60 тисяч гривень, і це ще не кінець. Але надія на одужання є, головне – мати гроші на лікування, і дякувати Богу, вони у мене є.

За весь цей час, поки я в лікарні, ні одна, ні інша донька до мене не навідалися. Одна сказала, що в мене гроші є і сама можу собі все купити. А інша заявила, що у неї немає часу до мене ходити, бо їй треба думати, як грошей заробити на життя. Натякає вона на те, що я нічого не дала.

Але от моя невістка Оксана на все час знаходить, вона працює так само, але знаходить можливість до мене забігти і принести чогось смачненького. Якби хто знав, який добрий бульйон вона варить, мені здається, що смачнішого я і не їла.

Я розумію, що мені це здається, просто у скрутних ситуаціях якраз люди себе і проявляють – хто є хто. Я ж завжди на 2-3 тижні у відпустку приїжджала і не встигала роздивитися що й до чого, тому і не помітила чисто споживацьке ставлення дочок до мене. Зате зараз я все зрозуміла – донькам моїм від мене потрібні лише гроші, а я їх не цікавлю.

Зате син з невісткою так вже біля мене ходять, що словами не передати, як мені приємна їхня турбота. Тому я і вирішила, що куплю Василю машину з салону, гроші у мене є. Ця покупка буде рівносильною квартирам, якими я дочок забезпечила, а син від мене так нічого і не отримав.

Я розумію, що якщо доньки про це дізнаються, то влаштують бунт і сцени, але мені байдуже. Син заслужив. Хіба не так?

А як ви вважаєте, я правильно зроблю, коли куплю сину машину?