У відображенні дзеркала вона побачила себе — жінку зі стомленими очима. Колись вона викладала літературу, писала наукові статті. Тепер її світ звузився до побутових турбот та піклування про чужий успіх

Життя сповнене несподіваних поворотів. Поки людина осмислює одну подію, доля вже підкидає нову — ще дивовижніше. Іноді потрібно лише один раз подивитися на себе збоку, щоб побачити, чого насправді варте твоє життя. Ціна ідеальної дружини Лідія обережно протерла кришталеву вазу — весільний подарунок від свекрухи. За п’ятнадцять років шлюбу ваза зблікла, як і почуття у її сім’ї. На дні залишилася ледь помітна тріщина після того пам’ятного вечора, коли Андрій вперше підвищив голос.

Тоді вона мовчки підняла розбиту тарілку, не промовивши жодного слова. Напередодні важливої вечері Лідія випадково почула телефонну розмову чоловіка. Андрій говорив про ділову зустріч, партнерів, новий контракт… Про неї — жодного слова. Вона була частиною цього будинку, таким же предметом інтер’єру, як ваза, що стояла на полиці.

У відображенні дзеркала вона побачила себе — жінку зі стомленими очима. Колись вона викладала літературу, писала наукові статті. Тепер її світ звузився до побутових турбот та піклування про чужий успіх. — Лідо, ти не забула про завтрашню вечерю? — спитав Андрій, заходячи до кімнати. — Пам’ятаю. О котрій чекати гостей? — До сьомої. І… буде краще, якщо ти просто накриєш стіл і підеш до себе.

Це ділова зустріч. Вона завмерла. Як це піти? У своєму будинку? — Я господиня цього будинку. — Лід, не починай. Просто допоможи з вечерею та не заважай. Я мушу справити враження. Вона не відчула болю. Лише порожнечу. Андрій щось говорив про нову помічницю Вероніку про важливість моменту, але її думки вже були далеко.

Увечері, розставляючи сервіз, вона згадала слова бабусі: «Життя — як шахова партія. Головне — вчасно зрозуміти, що ти не пішак». Завтра буде особливий день. День, коли Лідія перестане бути «фоном». Вдома, але не господиня Вранці Лідія готувала пиріг з лососем — його завжди хвалили гості.

Руки рухалися автоматично, але у голові звучали думки: п’ятнадцять років тому вона відмовилася від роботи заради сім’ї. Тоді здавалося, що кохання — це коли поступаєшся. Тепер вона розуміла, що поступатися можна лише до певної межі. До третьої години квартира наповнилася ароматами страв, а Андрій миттю заглянув на кухню:

— Чудово справляєшся. Вероніку я посаджу поруч з Михайлом Сергійовичем — вона має гарне ділове чуття. Лідія нічого не відповіла, але всередині щось надламалося. Вероніка. 26 років, червоний диплом, впевнена усмішка, від якої чоловіки втрачають голову. Минулого тижня Лідія бачила її з Андрієм у кафе — діловий обід, звісно.

О пів на сьому у двері подзвонили гості. Лідія залишилася у сусідній кімнаті, прислухаючись до голосів. — А де ж ваша дружина? — пролунав жіночий голос. — О, вона зайнята на кухні, — відповів Андрій. — Домашні справи. Вона стиснула пальці у кулаки. Домашні справи… У її голові випливли картини: наукові конференції, студенти, плани на докторську.

А тепер її єдина роль — бути тінню чужого успіху. Ціна мовчання У шафі лежала чорна сукня — строга, елегантна. Та сама, в якій вона захищала кандидатську. Вона все ще сиділа ідеально, наче чекала свого часу. Вона дістала записник — 15 років вона вела облік сімейних витрат. Сьогодні ці записи набули нового сенсу. «Прибирання та готування — 40 000 на місяць. Організація прийомів — 50 000 за вечір. Догляд за гардеробом — 30 000…»

Цифри складалися у суму, від якої перехоплювало подих. З вітальні пролунав дзвінкий голос Вероніки: — У сучасному світі кожен має бути ефективним. — Абсолютно правильно, — підхопив Андрій. — У будинку теж потрібний порядок. Моя дружина… чудово справляється з господарством. Лідія посміхнулася. В університеті вона читала курс античної літератури. «Дружина — домашня рабиня», — писав Аристотель. Дві тисячі років минуло…

А що змінилося? Вона подивилася на годинник — без чверті дев’ять. Час збирати каміння. Час говорити Лідія увійшла до вітальні в той момент, коли Андрій розповідав про важливу угоду. Її появу помітили не одразу. Першою замовкла Вероніка — осіклася на півслові, побачивши жінку в чорній сукні.

У тиші, що настала, було чути тільки цокання годинника. — Лідо? — Андрій підвівся. — Ти щось хотіла? — Хотіла. — Вона посміхнулася. — Подати фінансовий звіт. Михайло Сергійович підняв брови. — Фінансовий? — Так. Я підрахувала вартість домашньої праці. Цифри злітали з її губ, як осіннє листя. Вартість роботи домробітниці, няні, персонального помічника, організатора заходів.

15 років, помножені на 12 місяців, на 30 днів. — Ліда, може, не зараз? — Спробував заперечити Андрій. — А коли, Андрію? Коли ти наступного разу скажеш гостям, що я просто займаюся господарством? Чи коли вирішиш, що Вероніка краще впорається з роллю твоєї дружини? Вероніка спалахнула. Дружина Михайла Сергійовича зняла з шиї перли — старовинний жест жіночої солідарності. — Знаєте, — раптом сказав Михайло Сергійович, — моя мати теж залишила роботу заради батьківської кар’єри. Вона так і не пробачила собі цього. Лідія відчула, як по щоці скотилася сльоза.

Не від образи. Від усвідомлення. — Я принесу каву, — спокійно сказала вона. — І знаєте що? Я таки залишуся. Адже це мій будинок. Після балу Гості розійшлися за північ. Михайло Сергійович поцілував Лідії руку — на знак поваги. Його дружина залишила візитку: «Зателефонуйте. Просто так». Вероніка пішла першою, опустивши очі. Андрій мовчки курив на балконі.

— Я хочу повернутися до університету, — сказала Лідія. — Не на повну ставку, для початку. Він кивнув головою. У його погляді промайнуло щось нове — страх втрати? Чи проблиск розуміння? Почати спочатку Вранці на її столі лежала записка: «Пробач. Я все зрозумів. Давай почнемо спочатку?» Лідія посміхнулася. Але тепер правила будуть іншими. Вона зробила ковток кави — своєї, не для гостей — і подивилася у вікно. Тепер вона достеменно знала: мовчання — не її роль. А ви б змогли підрахувати ціну своєї любові?