Віка кивнула і зникла. Марина почекала п’ять хвилин і набрала номер

Телефон Андрія лежав екраном вниз. Марина потягнулася вимкнути його будильник — і побачила повідомлення. «Віка. Пропущений дзвінок. 03:14».

Рука завмерла над екраном. У горлі пересохло.

— Андрюш, вставай, — вона торкнулася чоловіка за плече.

Нормальним голосом. Звичайним ранковим голосом дружини, яка нічого не помітила.

— Твій телефон розривається.

Він сіпнувся, схопив мобільник, глянув на екран.

Марина спостерігала в дзеркало шафи, як змінюється його обличчя. Секундна паніка. Швидкий погляд на неї. Розслаблена посмішка.

— Та це… сигналізація на роботі знову. Віка була чергова.

Віка. Її подруга п’ятнадцять років. Хрещена їхнього сина.

Та, яка вчора плутала деталі ювілею, хоча обговорювали їх сто разів.

— Зрозуміло, — Марина повернулася до вікна. — Каву зробити?

— Давай.

На кухні вона увімкнула кавоварку і втупилася в струмінь еспресо.

В голові крутилося одне: “Не може бути…Не Віка. Не Андрій. Просто збіг. Сигналізація. Звичайно, сигналізація.”

Телефон завибрував.

СМС від Віки: «Привіт! Як настрій перед днем Х? Квіти заберу о 12, як домовлялися».

Марина набрала відповідь: «Дякую! А що з сигналізацією вночі було?»

Три хвилини. Віка друкує. Стирає. Знову друкує.

«Якою сигналізацією?»

Кава перелилася через край чашки.

Ювілей власної компанії — це як весілля, тільки гірше. На весіллі ти хвилюєшся за себе.

Тут — за двісті людей, включаючи інвесторів з Німеччини.

Марина перевіряла список у блокноті. Галочки навпроти кожного пункту, крім одного. «Відеоролик про компанію — Андрій монтує».

— Маріш, я тут з квіткарями домовилася, — Віка влетіла в кабінет без стуку. Як завжди. — Білі троянди замінять на кремові, білих не вистачило. Нормально?

— Нормально.

Марина дивилася на подругу.

Нова помада. Занадто яскрава для офісу. І блузка…

Марина точно пам’ятала цю блузку. Віка купила її минулого року і сказала: «Чоловік оцінить».

Тільки чоловіка у Віки не було.

— Ти чого така? — Віка сіла на край столу. Так близько, що Марина відчула її парфуми. Нові парфуми. Дорогі.

— Просто втомилася. Три дні залишилося.

— Та годі тобі! У тебе ж все під контролем. Ти геній організації. — Віка поплескала її по плечу. — До речі, Андрій відео вже домонтував?

— Майже.

— Він у тебе золото. Мені б такого чоловіка.

У животі стало холодно. Марина посміхнулася:

— Вік, можеш заїхати в банк? Зняти гроші на чайові офіціантам.

— Звичайно! Скільки?

— П’ятнадцять тисяч. Пін-код знаєш.

Віка кивнула і зникла. Марина почекала п’ять хвилин і набрала номер.

— Служба безпеки банку? Я б хотіла тимчасово заблокувати картку. Так, підозра на шахрайство.

Марина вирішити все перевірити перед тим, як приймати якісь рішення.

Знайшла за об’явою людину, яка повинна була все дізнатись. Детектива. Хоча мало довіряла об’яві з інтернету.

Детектив виявився не таким, як у кіно. Ніякого плаща і капелюха. Звичайний мужик у джинсах, схожий на айтішника.

— Два дні на все, — сказав він, вивчивши фото на її телефоні. — Гонорар — п’ятдесят тисяч. Половина зараз.

— А якщо не встигнете?

— Встигну.

Марина простягнула гроші. Нові купюри хрустіли, як її плани на майбутнє.

— І ще, — детектив сунув гроші в рюкзак. — Ви впевнені, що хочете знати?

— Так.

— Просто іноді люди думають, що хочуть. А потім шкодують.

— Я не з таких.

Він кивнув:

— Гаразд. Завтра ввечері скину першу порцію інформації.

Марина вийшла з кафе.

На парковці стояла машина Вікі. Порожня.

Марина пройшла повз і побачила на задньому сидінні чоловічий піджак. Сірий у смужку.

У Андрія був точно такий самий.

Або це і був піджак Андрія.

Вдома була сама не своя.

— Мамо, ти якась дивна, — Костя колупав виделкою в тарілці. — Знову несмачно.

— Їж, що дають.

— Тату, скажи їй!

Андрій підвів очі від телефону:

— Марин, правда, трохи пересолено.

— Вибач. Задумалася.

— Про ювілей? — він відклав телефон. Екраном вниз. Як вранці. — Слухай, я завтра затримаюся. Відео доробляю, хочу щоб прямо вау було.

— З Вікою будеш доробляти?

Тиша. Костя перестав жувати. Андрій моргнув:

— А до чого тут Віка?

— Вона ж допомагає з ювілеєм. Може, з відео теж допоможе.

— А, ні. Сам впораюся. — Він знову взяв телефон. — Кость, доїдай і за уроки.

Марина мила посуд. Тарілка. Ще тарілка. Виделка. Ніж.

Чи можна різати ножем не тільки м’ясо, але і долю? Дурні думки.

Телефон завібрував.

СМС від детектива: «Завтра о 15:00, кафе на Центральній».

З кімнати Кості долинали бурмотіння — він вивчав вірш. Про осінь. Про те, як все вмирає.

Марина витерла руки і пішла допомагати синові. Нормальна мати в нормальний вечір.

Наступний день був насиченим.

— У банку сказали, хтось намагався зняти гроші з заблокованої картки, — Марина розмішувала цукор у каві. Повільно. Спокійно.

Віка здригнулася:

— Та я… я просто код неправильно ввела. Ти ж знаєш, у мене з цифрами біда.

— Знаю. Тому й здивувалася. Ти ж пін-код напам’ять знаєш..

— Перенервувала через ювілей.

— Розумію.

Марина зробила ковток. Віка совалася на стільці. Потім різко встала:

— Слухай, мені треба бігти. Квіти ж!

— Звичайно. Біжи.

Коли двері зачинилися, Марина дістала телефон. Відкрила Інстаграм Віки.

Останнє фото — дві години тому. Селфі в машині. Підпис: «Готуюся до важливого дня».

На задньому плані — відображення в дзеркалі. Чоловіча рука на кермі. Годинник на руці. Швейцарський годинник, який Марина подарувала Андрію на минулий Новий рік.

Кафе на Центральній було напівпорожнім. Детектив пив американо і гортав планшет.

— Сідайте. Хороші новини чи погані спочатку?

— Давайте погані.

— Вони разом півроку. Мінімум. — Він розгорнув планшет. — Ось.

Фотографії. Багато фотографій. Віка і Андрій виходять з кіно. Обіймаються в парку. Цілуються в машині. Заходять в готель.

— Це вчора, — детектив вказав на останнє фото. — Готель «Мрія», номер люкс. Чотири години.

Марина дивилася на щасливі обличчя. Віка сміялася, закинувши голову.

Андрій дивився на неї так, як давно не дивився на дружину.

— А хороші новини?

— У мене є відео. З камер готелю. Хороша якість, обличчя видно відмінно.

— Скільки?

— Безкоштовно. Не люблю, коли жінки так підставляють жінок. Сестринство, все таке.

Марина забрала флешку. У сумці завібрував телефон.

Андрій: «Затримуюсь. Не чекай, вечеряй без мене».

Слідом СМС від Вікі: «Подружко, все з квітами вирішила! Завтра зателефоную».

— Дякую, — Марина встала. — Гроші…

— Залиште собі. Купіть щось гарне. На нове життя.

Вдома було тихо. Костя у бабусі — Марина спеціально відвезла його. Сказала, що буде допізна готуватися до ювілею.

Вона вставила флешку в ноутбук. Папка «Готель Мрія». Дата — вчорашня. Час — 14:30.

Тремтячий палець на тачпаді. Клік.

Відео завантажилося. Коридор готелю. Віка і Андрій йдуть під руку. Вона щось каже, він сміється.

Біля дверей номера зупиняються. Андрій дістає картку, Віка висить на ньому ззаду, цілує в шию.

Марина натиснула паузу. На екрані застигло щастя двох зрадників.

Вона відкрила папку «Ювілей компанії». Знайшла файл «Корпоративне відео — фінал».

Програма для монтажу завантажувалася повільно. Марина чекала.

У будинку навпроти хтось дивився телевізор. Миготіли вогні реклами. Звичайний вечір звичайних людей, які не знають, що їхнє життя може зруйнуватися від одного пропущеного дзвінка о 3:14 ночі.

Програма завантажилася. Марина почала працювати.

— Ти пізно, — Андрій навіть не підвів голови, коли вона увійшла. Сидів за комп’ютером, доробляв відео.

— На ювілеї скільки людей буде? — Марина притулилася до дверного косяка.

— Двісті, здається. А що?

— Ні, просто подумала. Двісті людей. І всі побачать твою роботу.

— Ну так. — Він нарешті обернувся. — Ти чого?

— Та так. Пишаюся тобою.

Андрій здивовано посміхнувся:

— Дякую. Я старався. Для тебе.

— Знаю.

Марина підійшла, поцілувала його в маківку. Пахло шампунем. Іншим шампунем. Не їхнім домашнім.

— Я спати. Завтра важкий день.

— Ага. Я ще півгодини і теж.

У спальні Марина переодяглася в піжаму. Лягла. Закрила очі.

У голові крутилися кадри з готелю. Рука Віки на шиї Андрія. Його посмішка. Картка-ключ.

Андрій ліг поруч. Поцілував у щоку. Відвернувся. Через п’ять хвилин заснув.

Марина лежала з відкритими очима до четвертої ранку.

День ювілею почався з дощу. Марина стояла біля вікна офісу з кавою.

Внизу завантажували у фургон квіти — кремові троянди, які вибрала Віка.

— Хвилюєшся? — Віка з’явилася за спиною. У новій сукні. Червоній. Звабливій.

— Вже ні.

— Це добре! Сьогодні твій день. Ти заслужила.

Марина обернулася:

— Ми обидві заслужили те, що отримаємо.

Віка моргнула:

— У якому сенсі?

— Та так. Філософський настрій.

Телефон загудів.

Андрій: «Відео готове. Завантажую на флешку. Ти геній, що придумала показати його в кінці. Буде бомба!»

Марина посміхнулася. Так. Буде бомба.

Ресторан «Парус» сяяв вогнями. Офіціанти снували між столами. Музиканти налаштовували інструменти.

Німецькі інвестори вже прибули — стояли купкою біля бару, попивали віскі.

— Марино Сергіївна! — заступник директора підлетів з планшетом. — Відео завантажили в систему. Перевірити?

— Не треба. Я довіряю.

— Але раптом формат…

— Все гаразд, Віталій. Ідіть, зустрічайте гостей.

Марина пройшла до сцени. Перевірила мікрофон.

Екран за спиною — величезний, на всю стіну. Всі двісті людей побачать кожну деталь.

— Привіт, красуне! — Андрій обійняв ззаду. У новому костюмі. Пахне дорогими парфумами. — Готова сяяти?

— Більш ніж.

— А де Віка? Хотів подякувати за допомогу.

— Вона прийде. Всі прийдуть.

Зал заповнювався. Знайомі обличчя, партнери, журналісти.

Мама Марини в кутку. Віка біля барної стійки фліртує з німцями.

Час починати.

Марина вийшла на сцену. Двісті пар очей. Світло софітів. У залі стихло.

— Добрий вечір, друзі. П’ятнадцять років тому я зареєструвала ПП. Один комп’ютер, один клієнт, одна мрія. Сьогодні наша фірма — це п’ятдесят співробітників, офіси в трьох містах, сотні заходів на рік.

Оплески. Марина чекала, поки вони стихнуть.

— Але головне — не цифри. Головне — люди. Ті, хто був поруч всі ці роки. Хто підтримував у важкі моменти. Хто розділяв успіхи.

Вона знайшла очима Андрія. Він посміхався, підняв келих. Поруч стояла

Віка.

— Мій чоловік Андрій зробив для сьогоднішнього вечора особливий подарунок. Фільм про нашу компанію. Про нашу “сім’ю”. Про те, як важлива довіра в бізнесі і в житті.

Марина зробила паузу. Подивилася на хлопця біля пульта:

— Вмикайте.

Світло згасло. На екрані з’явилися кадри. Перший офіс. Перші співробітники. Фотографії з заходів.

Голос Андрія за кадром розповідав історію успіху.

А потім картинка затремтіла. Ніби перешкоди. І з’явилися інші кадри.

Коридор готелю. Віка і Андрій.

У залі хтось ахнув.

Крупний план. Поцілунок біля дверей номера. Дата в кутку екрану — позавчорашній день.

— Що за чорт! — Андрій підхопився. — Вимкніть!

Але відео продовжувалося. Фотографії від детектива. Віка і Андрій в парку. У кіно. В машині.

— Марина! — Віка кинулася до сцени. — Це не те, що ти думаєш!

Марина взяла мікрофон:

— Друзі, прошу вибачення за невелику зміну в програмі. Просто я подумала, якщо ми святкуємо чесність і відкритість у бізнесі, чому б не бути чесними до кінця?

Відео закінчилося. На екрані з’явилася фінальна заставка: «Дякуємо за 15 років. Починаємо з чистого аркуша».

Світло запалилося. Двісті людей мовчали. Андрій стояв блідий. Віка плакала, розмазуючи туш.

— А тепер, — Марина посміхнулася, — прошу до столу. Шампанське вже розливають. За нові починання!

Вона спустилася зі сцени. Пройшла повз Андрія, не дивлячись. Повз Віку, яка намагалася щось сказати.

Біля виходу її чекав адвокат:

— Документи на розлучення готові. Підпише — квартира йому, аліменти по максимуму вам. Не підпише — покажемо відео в суді.

— Дякую, Михайле.

— І ще. Вікторія Павлова більше не працює у вашій компанії. HR вже оформив звільнення за статтею.

Марина кивнула. Обернулася до зали.

Гості потихеньку оживали. Хтось уже сміявся. Бізнес є бізнес. Шоу має тривати.

Три місяці по тому. Новий офіс пахнув свіжою фарбою. Марина підписувала документи, коли увійшла секретарка:

— Марино Сергіївна, дзвінок з Німеччини.

— З’єднуйте.

— Марино! Як ваші справи? Готові до контракту?

— Більш ніж готові.

— Чудово! І знаєте, ми тут з партнерами обговорювали ваш ювілей. Незабутнє було шоу! Така сміливість, така чесність. Саме такого партнера ми шукали.

Марина посміхнулася:

— Дякую. Ми завжди намагаємося дивувати.

— До речі, — голос на тому боці став тихішим, — що з вашим колишнім чоловіком? І тією дівчиною?

— Не знаю. Не цікавлюся.

Це була правда. Марина видалила їхні номери, заблокувала в соцмережах. Нове життя не потребувало примар минулого.

— Правильно! — партнер зареготав. — Тільки вперед! Чекаю документи на підпис.

Марина поклала слухавку. За вікном світило травневе сонце. На столі лежала рамка — лист подяки від клієнтів «За професіоналізм і вміння перетворювати будь-яку ситуацію на успіх».

Вона відкрила щоденник. Розклад забитий на три місяці вперед.

Весілля, корпоративи, презентації. Люди хотіли, щоб їхні заходи організовувала жінка, здатна перетворити особисту драму на бізнес-кейс.

Телефон загудів.

СМС від невідомого номера: «Марино, це я. Можемо поговорити? Віка»

Видалити.

Ще одне: «Маринко, ну скільки можна? Я все зрозумів. Давай почнемо спочатку. Андрій».

Видалити.

Марина встала, підійшла до вікна. Внизу кипіло життя великого міста.

Звичайні люди поспішали у своїх звичайних справах. Закохувалися, розлучалися, зраджували, прощали.

А вона більше не була звичайною. Вона була режисером свого життя. І фінальна сцена вдалася на славу.

У приймальні чекав новий клієнт.

Молода пара, хоче весілля в замку. Бюджет необмежений. Марина поправила піджак, перевірила макіяж.

Шоу має тривати. І вона готова до нового акту.