Він провів нас додому, залишився поруч, поки я вкладала донечку спати. Коли вона заснула, ми сіли на кухні і я вперше за весь цей час дозволила собі розповісти все, що було на душі. Слова лилися рікою, а Максим слухав, не перебиваючи

Я стояла біля вікна, вдивляючись у сутінковий сніг, який повільно опускався на порожні вулиці. У моїй голові роїлися думки, на серці було важко. Ще вчора я була впевнена в Іванові, у нашому сімейному житті, у всьому тому, що ми так довго будували разом. А сьогодні все, що залишилось від моєї довіри – це уламки. Він зрадив мене. І найгірше — зробив це у нашій спальні, з моєю подругою, поки наша маленька донька Олесечка була на вулиці. Зимової холодної ночі. Сама.

— Як ти міг так зробити? – шепотіла я, хоч Івана не було поруч. Мені здавалося, що я кричу у пустоту. Слів не вистачало, щоб висловити всі ті емоції, які розривали моє серце на шматки.

Іван пішов відразу після того, як я його заскочила. Він навіть не намагався вибачатися чи виправдатися. Просто зібрав речі і гримнув дверима. Останнє, що я чула від нього, було: “Не роби з мухи слона, Оксано. Ми обоє це переростемо”.

— Переростемо?! — ледь не кричала я у порожню кімнату, не вірячи, що він настільки байдужий. – Ти зрадив мене, прямо у нашій спальні, з моєю колишньою подругою. Добре. Але, як ти міг випхати на вулицю свою п’ятирічну доньку? Ах, “погуляти відправив”, щоб не заважала?

Але зараз мені було не до з’ясування стосунків. Я вибігла на подвір’я, де була моя донечка. Чому він не міг хоча б залишити Олесю вдома? Чому її треба було відправити гуляти саму, зимового вечора? Здавалось, що моє серце зупинилось від страху, коли я не побачила її на вулиці.

— Олесю! Олесю! — мій голос розривав нічну тишу.

Вона не відповідала. Навколо — тільки білі сніжинки й холод. Я ледь трималася на ногах, намагаючись не панікувати. Ніяка зрада не зрівнялася з панікою, яка охопила мене. Я не могла більше чекати й подзвонила Максиму, своєму давньому другу. Моя рука тремтіла, коли я натискала на кнопки, і я не знала, що скажу йому, як поясню, чому посеред ночі шукаю свою доньку.

— Оксано, що сталося? — почувся його голос, сповнений хвилювання.

Я ледве зібралася з думками, намагаючись стримати сльози.

— Максиме, мені потрібна допомога. Олесі немає на вулиці. Я не знаю, як її знайти. — голос зірвався і я не змогла договорити.

— Я зараз буду, — навіть не вагаючись, відповів він.

Час тягнувся болісно довго. Я вишукувала очима кожен куточок вулиці, кожен слід на снігу. І ось, коли я вже думала, що не витримаю, Максим під’їхав. Він вийшов з машини, і перше, що зробив — обійняв мене, не кажучи жодного слова. Це було єдине, що мені було потрібно у ту хвилину. Його підтримка давала мені сили не зламатися.

Ми обшукали кожний куточок, кричали її ім’я. І, нарешті, в одному з дворів я побачила маленьку постать, яка стояла біля засніженого дерева, змерзлу, з маленькими рожевими щічками, на яких блищали сльози.

— Мамо, — ледь прошепотіла вона, коли побачила мене.

Я кинулася до неї, підняла на руки, обійняла так, ніби більше ніколи не хотіла відпускати.

— Олесю, мила моя, ти що тут робиш? Чому ти не пішла додому? — запитала я, ледве стримуючи сльози.

Вона поглянула на мене своїми великими очима і сказала:

— Тато сказав, що так треба, щоби я була чемною.

Максим підійшов до нас, поклав свою руку мені на плече. Ми з ним обмінялися поглядами і я зрозуміла, що він відчуває мої емоції, мою образу, мій страх.

— Оксано, пішли додому, — тихо сказав він. — Олесі треба відпочити.

Він провів нас додому, залишився поруч, поки я вкладала донечку спати. Коли вона заснула, ми сіли на кухні і я вперше за весь цей час дозволила собі розповісти все, що було на душі. Слова лилися рікою, а Максим слухав, не перебиваючи.

— Я не можу пробачити йому цього, Максиме. Я могла б пережити зраду, але як він міг наражати нашу дитину на небезпеку? Чому він так зробив?

Максим узяв мене за руку, його погляд був серйозним і теплим одночасно.

— Оксано, ти сильна жінка. Ти зробиш все, що потрібно для Олесі. Але не тримай все у собі. Зараз найважливіше – твоя дочка і ти. А Іван… Ну, він сам зробив свій вибір.

З того часу наші стосунки з Максимом стали ще ближчими. Він завжди був поруч, підтримував мене, навіть коли життя ставало нестерпним. Ні, ми не стали парою. У нього своє життя, своя дівчина, яка його любить. Але наша дружба стала для мене неоціненною.

Тепер, коли минають дні, місяці, я відчуваю, що знову починаю жити. Я усвідомлюю, що моя сила не в тому, щоб стерпіти все, а в тому, щоб все пережити, відпустити та йти далі. Кожного разу, коли дивлюся на Олесю, я знаю, що у мене є для кого жити. І коли життя знову підкидає труднощі, я вже не боюся. Я знаю, що є люди, яким можна довіряти, як Максиму.