Все-таки дізналися адресу, написали листа і через цю тітку Марію викликали нам Зіну

Я все пам’ятаю, як мама кричала, як зібралися сусідки, плакали, як замовк мамин голос…

Чому не викликали лікарів, не відвезли маму до лікарні? Досі не можу цього збагнути. Чому? Можливо далеко було до селища? Дороги замело?

Я так і не знаю досі, чи була ж якась причина? Мами не стало під час пологів, залишивши нас двох і маленьку новонароджену Оленьку.

Батько після втрати мами розгубився, рідних у нас ніяких не було тут, всі на Заході, допомогти батькові впоратися з нами не було кому.

Сусідки порадили батькові терміново одружитися. Не пройшов і тиждень після маминого похорону, а батько, ось він – наречений.

Порадили батькові люди посвататися до вчительки, казали, що вона добра жінка. Батько й пішов. Посватався та отримав згоду.

Мабуть, батько сподобався їй, чи що. Він молодий, гарний був – це точно. Високий, стрункий, очі чорні-чорні, циганські. Задивитись можна було.
Хай там як, приїхав батько надвечір з нареченою на оглядини.

– А я вам нову мамку привіз!

Мене такий розпач охопив, гіркота якась, я не розумом, а серцем дитячим відчувала в цьому щось погане. У хаті все ще мамою пахло.

Ми ще в сукнях ходили, пошитих і випраних її руками, а він нам вже нову маму знайшов. Тепер, через роки, я розумію його, а тоді я його просто зненавиділа і наречену його заразом.

Що ця жінка нафантазувала про нас, не знаю, але вона зайшла в будинок обійнявшись з батьком. Обидва вони були трохи нетверезі, а вона й каже нам:

– Зватимете мене мамою, залишуся.

Я молодшій і говорю:

– Вона нам не мама, нашої мами не стало. Не клич її так!

Сестричка заплакала, а я, як старша, ступила вперед.

– Ні, не будемо! Ти нам не мати. Чужа ти!

– Дивіться, яка балакуча! Ну тоді я з вами не залишуся.

Вчителька за двері, а батько хотів було за нею піти та раптом на самому порозі завмер якось, не пішов. Постояв, опустивши голову, потім повернувся, підійшов до нас, обійняв нас, та як заплаче в голос, і ми теж давай ревти разом із ним.

Навіть маленька Оленька в ліжечку заплакала. Ми маму нашу оплакували, а батько – кохану дружину, але в наших сльозах було горя більше, ніж у батьківських.

Сирітські сльози – вони на всьому білому світі однакові, і сирітська туга за рідною матір’ю на всіх мовах одна. Я тоді вперше і востаннє в житті бачила, як батько плаче.

Батько з нами ще прожив тижнів зо два, він у відрядженнях працював, йому час було їхати. Як бути? Роботи іншої у селі не було.

Домовився батько з сусідкою, грошей їй залишив нам на їжу, Оленьку відніс до іншої сусідки та поїхав у відрядження.

Ось ми залишилися самі. Сусідка прийде, зварить їсти, піч витопить і пішла. Своїх справ було повно. А ми одні вдома цілими днями: і холодно нам, і голодно, і страшно.

Село почало думати, як нам допомогти. Потрібна була жінка, щоб урятувати сім’ю. Та не якась, а особлива, здатна прийняти чужих дітей, як своїх. А де таку знайти?

У розмовах дізналися, що нашої односелиці в рідних є молода жінка, яку покинув чоловік через те, що вона бездітною виявилася. Або була в неї дитина, та не вижила, а більше дітей Бог не дав їй, до ладу ніхто не знав.

Все-таки дізналися адресу, написали листа і через цю тітку Марію викликали нам Зіну.

Батько був ще на заробітках, коли Зіна рано-вранці прийшла до нас. Зайшла вона до хати так тихо, що ми й не чули.

Прокинулася я, а в хаті кроки чиїсь. Ходить, як мама, хтось, посудом гримить на кухні, а по хаті запах! Млинці готуються!

Ми з сестрою тихенько стали підглядати. Зіна тихо господарювала: мила посуд, відмивала підлогу. Нарешті вона по звуках зрозуміла, що ми прокинулися.

– Ну, йдіть, білявочки, млинців поїмо!

Нам дивно стало, що вона назвала нас білявочками. Ми з сестрою і справді світловолосі та блакитноокі – в маму.

Набралися ми хоробрості, вийшли з кімнати.

– Сідайте до столу!

Нас не треба було двічі кликати. Ми млинців наїлися і вже відчули довіру до цієї жінки.

– Мене тітка Зіна звати. Кличте так.

Потім тітка Зіна викупала нас із Вірою, все нам випрала і пішла. Ми на другий день чекаємо: вона прийшла! Будинок перетворився на чарівний під її руками.

Знову стало чисто та охайно, як при мамі. Тижня три минуло, а батько не приїжджає. Тітка Зіна за нами дивиться, краще й бути не може, а сама, мабуть, дуже переживає і не дає нам до неї прив’язатися.

Особливо Вірунька до неї тяглася. Зрозуміло, їй три роки всього було тоді. Я ставилася обережно. Сувора була ця тітка Зіна. Неусміхнена якась.

Наша мама весела була, пісні співала, танцювати любила, батька «Іванко» кликала.

– Ось приїде батько та не прийме мене. Який він у вас хоч?

Я так незграбно стала батька розхвалювати, що мало все не зіпсувала! Кажу:

– Він у нас добрий! Смирний такий! Нап’ється та одразу спати!

Тітка Зіна одразу насторожилася:

– Часто таке буває?

– Часто! – Відповідає молодша, а я її ногою під столом штовхаю і кажу:

– Та ні, у свята тільки.

Тітка Зіна пішла того вечора заспокоєна, а батько надвечір приїхав. Увійшов у будинок, озирнувся, здивувався:

– Я думав, ви тут бідуєте, а ви як принцеси живете.

Ми йому як могли все розповіли. Батько сів, задумався, а потім і каже:

– Ну, піду і я подивлюся на нову господиню. Яка хоч вона?

– Красуня, – квапливо сказала Вірочка, – і млинці пече, і казки розповідає.

Вже зараз, згадуючи це все, я завжди посміхаюся. Зіну ну ніяк, за жодними мірками, красунею не назвеш.

Худенька, маленька, блякла якась, вона, звичайно, красунею не була, але що діти в цьому розуміють? А може, тільки вони й розуміють, у чому вона – краса людини?

Батько засміявся, одягнувся і пішов до тітки Марії, яка жила неподалік.
Другого дня батько привів до нас Зіну сам.

Встав рано-вранці, сходив за нею, і Зіна знову так боязко в хату зайшла, ніби боялася чогось.

Я Вірочці говорю:

– Давай цю мамкою звати, ця гарна!

І ми з Вірою в один голос як закричимо:

– Мамо, мама прийшла!

Батько із Зіною разом за Оленькою сходили. Ось для кого Зіна стала справжньою матір’ю. Порошини з неї здувала.

Оля мати не пам’ятала. Віра забула, а я сама пам’ятаю її все життя і батько пам’ятає. Я підслухала якось, як батько, дивлячись на фотографію матері, тихо сказав:

– Чому ти так рано пішла? Пішла і всю мою радість з собою забрала.

Недовго я прожила з батьком та мачухою. З четвертого класу по інтернатах, у нас у селищі не було великої школи.

Після дев’ятого класу до технікуму вступила. Все я прагнула раніше з дому піти, а чому? Зінаїда мене ніколи ні словом, ні ділом не образила, берегла, як рідну, а я все дикувата була з нею.

Невдячна я, чи що?

Професію акушерки я собі, мабуть, невипадково обрала. Мені не можна повернутися в часі та врятувати мою маму, але я вбережу іншу…