“Я мучуся через те, що сталося, Павло. Але заради сина я готова на все. Не шукай мене, прошу. Я не можу більше дивитися тобі в очі. І на весіллі сина мені не місце…” – зі сльозами на очах промовила вона

Оксана пішла від Павла, коли їхньому синові Олегу заледве виповнилося три роки. Спершу вагалась як вчинити довгими безсонними ночами, запитувала себе а чи зможе жити з чоловіком з обмеженостями. Чи вистачить сил та терпіння? чи кохає його настільки щоб усе своє подальше життя присвятити йому, клопотам які з’являються і проблемам, яких не уникнути.

Марні пошуки правильної відповіді, втомлювали Оксану щоразу частіше без причин, дратувалася миттєво, спалахувала гнівом, перестала стежити за собою і все менше уваги приділяла синові.

Але продовжувала жити з Павлом з примарною надією що все ж таки не зламається, стійко винесе удари долі і подолає труднощі. Сімейне життя було непростим, раптова обмеженість у рухах Павла давалась в знаки, чоловік потребував не тільки уваги а й догляду Оксани.

Доводилося разом з Павлом вчитися новому способу життя, допомагати йому як маленькій дитині ходити щоб не зачепити предмети в квартирі.

Не вдаритися, не впасти а на початку навіть годувати аби не розливав суп поза тарілкою. До всього іншого додавався ще й догляд за сином, малюк ріс, вже почав не тільки повзати а й ходити.

Оксана ледве встигала стежити за підростаючим сином і врешті-решт опустила руки, збайдужіла до всього що відбувалося навколо. Не вистачило їй ще такій молодій душевних сил і характеру втекла від проблем і випробувань.

Як часто з корабля що тоне тікають щури: ” Іду заради сина, не засуджуй мене, Це ж тягар на все життя- пояснювала Павлові і не шукай нас ніколи, не я винна в тому що трапилося і не мені за це відповідати”.

Благав чоловік у розпачі і не знав куди себе подіти, які слова підібрати, щоб умилосердити серце дружини:

” Я люблю тебе і Олежика, не зможу без вас, розумію як важко тобі змиритися з тим що трапилося, але я ніколи не обтяжуватиму, ніколи, чуєш?”

Ні, категорично промовила Оксана, все ж таки пішла подала на розлучення. Переїхала з сином до іншого міста і назавжди викинула зі свого серця Павла. Чоловіка, який ще зовсім нещодавно нібито був єдиним і коханим.

Чи направду так сильно переживала за майбутнє сина і хвилювалася що батько стане для нього тягарем, наймовірніше що ні швидше за все шкодувала себе, свою молодість, своє майбутнє.

Ще й подруги всі як одна повторювали: ” Іди від нього, поки не пізно, все життя попереду, ще зустрінеш свою долю”.

Павло залишився на одинці зі своєю бідою. Чоловік перестав бачити, випадково та безглуздо як часто трапляються нещасні випадки важка.

А потім складний період сімейних скандалів та непорозумінь. Із Оксаною постійні докори нелегкі спроби пристосуватися до нового способу життя і суцільна темрява перед очима у душі і на серці.

Він не міг допустити уявити що його кохана дружина так вчинить з ним ніколи ні защо не повірив би, що вона відбере в нього найдорожчий скарб, синочка Олежика, що наважиться і таки розлучить його з рідною кровинкою.

Але Оксана наважилася і змогла звісно залишалися друзі знайомі родичі котрі навідували і допомагали. Телефонували колишні колеги, цікавилися його самопочуттям, розраджували новинами, розповідями жартами але Павло розумів, що ніхто не зможе замінити йому дружину та сина.

А Оксані в іншому місті чужому і непривітному жилося нелегко не все сталося так як гадалося. Вона часто змінювала роботу, бувало по півроку сиділа вдома і деколи не вистачало грошей навіть на хліб.

Скрута, невлаштованість у житті призводили до того, що жінка щоразу більше сердилася на маленького сина, не говорила вголос але подумки не раз повторювала: ” І за що мені такі випробування, такі тягарі”.

Проте ніколи ніколи в голову Оксани навіть не закрадалася думка що це ж вона сама винна в цих негараздах, що можна ще все врятувати, повернутися до Павла і вже разом якось жити.

Маленький Олег не розумів, чому мама на нього гнівається і не купує іграшок ,чому не обіймає і не цілує так як це роблять інші мами. Вона горнулася до найріднішої людини а та відстороненим поглядом дивилася кудись вдаль і майже ніколи не голубила дитину.

І ще більше Оксана байдужіла до сина то дуще Олег тягнувся до неї то сильніше прагнув її уваги та любові. Минали роки інколи в Оксани з’являлися чоловіки та в її житті затримувалися недовго.

Олег не любив маминих кавалерів, плакала ночами в подушку і дорослішаючи щоразу частіше запитувала Оксану, хто його батько, де він живе?.

Жінка уникала відповіді, змінювала тему але деколи неохоче відрізала аби тільки син дав спокій: ” Немає в тебе батька і
ніколи не було” .

От і вся розмова Олег не міг і не хотів вірити мамі, його дитяче серце знало і відчувало що десь далеко або зовсім-зовсім близько живе його тато і хлопчик мріяв що все ж таки колись відшукає його.

І якось уже коли Олегу виповнилося 19, стомлений від маминого безладного життя її байдужості, чужих чоловіків, хлопець таки дізнався правду.

Він поставив матері ультиматум або ти розповідаєш мені про батька або я йду з дому назавжди і Оксана розповіла сухо і як завжди неохоче.

” Твій батько незрячий, розумієш, хіба тобі такий потрібен? хочеш усе по дальше життя доглядати його?” ” Диктуй адресу” – сказав Олег, а наступного дня не сказавши матері жодного слова Олег поїхав до тата.

Спершу наче примара довго блукав містом, а потім зібравши всю волю в кулак попрямував до будинку в якому як стверджувала матір мешкав її тато.

І ще зовсім не старий але вже сивий чоловік повільно відчинив двері Олегу до очей миттю підступили сльози.

Ось так вони і стояли посеред коридору двоє рідних людей батько і син, стояли довго не випускаючи одне одного з обіймів. Вони одразу упізнали одне одного, Олег все повторював: ” Пробач пробач якщо зможеш”

А Павло усміхався, щасливий а потім вони пили чай у батьківській кухні. Олег спостерігав за татом за тим як уміло він поводиться: ставить чайник на плиту, наливає з заварника чай у горнятка, набирає ложечкою цукор і захоплювалася ним.

Слухала батька, розповідав йому про своє життя, про навчання в університеті про свої успіхи і плани на майбутнє а коли тато якось його запитав: ” Як мама?”, то Олег спокійно відповів: ” Нехай Бог пробачить їй бо ми ж пробачимо”.

Відтоді Олег переїхав жити до батька, мати вже нічого не могла вдіяти так і не збагнувши своєї великої помилки у всьому звинувачувала інших.

Незважаючи на це Олег невідвернувся від неї, все ж таки вона його мама. Часто навідувався, приїжджали в гості але ніколи не запрошував Оксану в гості до себе і до тата.

Одного разу Олег випадково дізнався, що в їхньому місті існує громадська організація, що опікується незрячими людьми. Зайшли туди разом із батьком, і їм настільки сподобалося товариство. Приємні та привітні люди які як і Павло були незрячими.

Що почали навідуватися туди постійно, там хлопець і зустрів Романну, незрячу ще з народження, свою майбутньою дружину. Коли Оксана дізналася про намір сина женитися з Романною то зчинила великий галас, але незворушний Олег не слухав матері.

Оксана не прийшла на весілля сина чи то сильно розгнівалася на Олега чи врешті-решт у жінки прокинулося сумління і тому вона вирішила уникнути зустрічі з Павлом.

Коли вони вийшли з церкви Олег взяв попід руки Романну і батька та повів дорогою, вимощеною бруківкою. Усі троє весело
сміялися – щаслива родина.

Валентина Довга