— Я поговорила щодо нас з тобою з мамою і з татом

Ганна пішла від чоловіка за два дні після весілля, взяла з собою найголовнішу цінність — собачку Монічку, загорнула її в рожеву ковдрочку і, зупинившись у дверях, прикрикнула так, що навіть кіт стрибнув зі звичного місця в підвал:

— Речі мої, на завтра приготуй і достав!

— Куди? До матері твоєї? — боязко озвався Ігор.

— До неї самої!

Чоловік з рудим кучерявим волоссям визирнув з-за шафи:

— Надовго до неї?

— Назавжди! — голосно відкарбувала Ганна. — Якби знала, що ти таким виявишся — заміж би за тебе не пішла!

Жінка вигукнула лайливе слівце і, підхопивши собачку, пішла, голосно грюкнувши дверима.

Мати Ігоря, яка жила через стіну, занепокоїлася, припала до вікна, провела очима невістку і майже одразу побігла в другу половину будинку:

— Що сталося, Ігоре, чому твоя жінка знову кричить? Що їй знову не до вподоби?

— Не буде більше кричати, — сумно зітхнув син. — Пішла вона. Зовсім пішла.

— А чого бракувало їй?

Дім, який Ігор побудував спеціально для власного одруження, був замалий і розташовувався досить далеко від села — майже за кілометр від крайніх будинків.

Але так розпорядилася сільрада, видаючи ділянку. Дорога до дому була неходженою, Ігорю довелося взяти в руки лопату і насипати біля дому щось на кшталт насипу.

Ночами Ігор разом з матір’ю не спав — брали тачку і йшли «красти» щебінь та каміння. З однієї вулички нагребуть каміння, з іншої трохи поцуплять — ось і набиралася потихеньку повна тачка.

Дім Ігор поділив навпіл, розгородивши глухою стіною, в одній половині поселив матір, у другій розташувався сам.

А все починалося так: зустрічатися Ігор з Ганною почали ще навчаючись в останньому класі школи. Проблема була в тому, що Ганна Кравченко була з «багатих», і її хвилювало одне-єдине питання:

— Я поговорила щодо нас з тобою з мамою і з татом.

— Навіщо? — здригнувся від несподіванки Ігор.

— Заміж за тебе хочу. На батьків довелося натиснути, але вони згодні на наш шлюб, тільки у них є одна умова – бажають, щоб ти з нами жив.

Цій вимозі була вагома причина: мати в Ігоря любила випивати, що з моральним виглядом родини Кравченків було несумісним. У Кравченків — одна-єдина дочка Ганнуся, тому ті вирішили, що сина в родину отримають — в особі зятя.

Мати Ігоря, короткострижена сива жінка, худенька, але міцна, сама втрутилася і дала синові пораду:

— Одружуйся, синочку, де ще таку хорошу партію знайдеш? Вона із заможної родини, обличчя в неї благородне. З такою одружишся і будеш щастя золотою ложкою черпати.

— А як же ти? — розгубився чоловік.

— А я не пропаду. Мене он, заміж кличуть. Що так дивишся? Давно чекаю моменту, щоб випхати тебе в доросле життя. Біля мене багато чоловіків крутиться, пропозиціями непристойними обсипають. А от зʼявиться у вас дочка — я їй сережки золоті подарую.

— А в тебе вони хіба є? — заслухався, розкривши рота, син.

Жінка побігла до комода і дістала з далекого ящичка сережки — маленькі, з червоненькими камінчиками посередині. Раритет.

— Що дивишся? Не крадені вони. Я коли Марію Тихонову-покійницю мила і наряджала, отримала їх у подарунок. Господар сам сказав, що можу взяти у неї все, що захочу. Ще хотіла обручку з Марійки зняти, не змогла — у неї пальці сильно набрякли.

Ігор здригнувся, перехрестився і поп’ятився до дверей:

— Знову ти за своє. Я тебе з дому не жену, живи. Але з такими умовами я одружуватися не хочу. Не по-людськи це — відвертатися від рідні.

Ігор подивився на коротку стрижку матері і знову зітхнув — мати раніше відрощувала своє густе волосся і зрізала його під корінь, після чого продавала в місті на перуки. Таким нехитрим чином вона купувала їм їжу. Так і звикла ходити з їжачком на голові.

Та багато чого непотрібного мати робила заради нього: збирала пляшки, продавала на ринку всяку дрібницю. Тим не менш, вона тягнула його. Він раніше, хлопчиськом, нікому крім неї не потрібен був. А як виріс у красивого дорослого чоловіка, так одразу і знадобився Кравченкам.

Ігорю хотілося погодитися на умову коханої жінки і піти жити в дім Кравченків. Але він не зміг переступити через власну матір.

— Пропаде вона без мене! Дружин може бути скільки завгодно багато, а мати в житті — одна.

Так він і повідомив Ганні, поставивши її перед фактом:

— Розлучаємося.

Але хіба Ганна могла змиритися з відмовою?

Батько Ганни, Данило Дмитрович Кравченко особисто приїхав до майбутнього зятя і ліниво видав вказівку:

— Чого це Біленький, багатими нареченими розкидаєшся? Чому дочці моїй відмовив? Ганнуся у нас балувана, звикла отримувати все, до чого душа лежить. Хочеться їй заміжньою жінкою побути.

Так що їдь у місто і купуй собі пристойний піджак. А ми за цей час організуємо весілля. Ну поступися Ганні, поживеш з нею місяць-другий, поки не набриднеш, а потім швиденько розійдетеся.

Після пишного весілля, молоді прожили, не сварилися, цілу годину.

— А що це ти, Ігорю, курячі кістки обгризаєш до самого мозку? — почала «притиратися» до чоловіка Ганнуся. — Навіть моя собака так не робить.

Коли тітка Алла прибирала після весілля з нашого столу, вона так потішалася над твоїми тарілками. І всім у селі розтрезвонила вже, що ти вилизав одну тарілку дочиста, а в другу кісточок обгризених до самого кісткового мозку накидав.

Ігор лише плечима знизав:

— Я й не знав, що мої недоїдки хтось роздивлятиметься.

— Не роби більше так!

Молода дружина, звичайно, кинулася чоловіка дресирувати. Все їй в домі не подобалося: то мостини їй в підлозі скриплять, то від кольору шпалер рябить в очах, то пічна труба на даху — крива, дратує її.

Все не те і не так! А коли Ганна визирнула з вікна спальні і побачила поруч розташоване старе кладовище з похиленими дерев’яними хрестами, то й зовсім здригнулася.

— Іго-о-о-орю!? А ну ходи сюди!

Кравченки пили чай у літній кухні. Поліна Вікторівна, господиня дому, взяла в руки довгий багет, розрізала його вздовж на дві половинки і полила їх зверху густими вершками. Після чого вилила поверх малиновий джем.

— Тримай, — сунула вона величезний «бутерброд», що вийшов, у руки чоловіка. — Наша ж, учудила що. Заміж вискочила за Ігоря Біленького. Збожеволіла зовсім — у нього за душею нічого немає!

Данило Дмитрович відкрив рот і, як пітон, втягнув у себе бутерброд. Довго жував, перш ніж половинка багета зникла в ньому.

— Чайку, — манірно змахнув він пальцями, немов диригент. — Всухом’ятку не пролізе.

— Біжу, біжу, — поворушила перламутровими губками жінка. Вона взяла дзвіночок, що стояв на столі, і подзвонила ним. З кухні вибігла помічниця Аня, худа, тонка як палиця, з переляканим обличчям.

— Чаю господареві налий, — скомандувала Поліна.

Аня затупотіла дрібними метушливими кроками навколо столу:

— Зараз, пані.

Грюкнула кришечка на білосніжному фарфоровому чайнику, запахло жасмином і ароматна рідина полилася з носика в розписну чашку — бульк-бульк.

— Цукру скільки?

— Господи, за двадцять років не запам’ятала? Три! До чого дурна жінка, прямо слів немає! А тепер глянь у вікно, подивись — чи не Ганнуся наша біжить?

— Вона! — вигукнула Анюта. — В руках у неї кішка.

— Це не кішка, це Монічка! — із запалом вигукнула Поліна. — А ну неси швидко ще один чайний набір. І крапель заспокійливих ще!

Ганна зі швидкістю паровоза мчала до батьківського дому, а опинившись на порозі, уткнулася прямо в бюст матері, яка розкинула перед нею руки.

— Матусю, я від чоловіка пішла. Тепер вже назавжди! Все правильно ти говорила, він не вартий мене, і жити нам у злиднях.

— Як добре, — зраділа мати. — Ти цілих два дні з ним прожила, поки до тебе не дійшло — ну не пара він тобі, Ганнусю. Він — грубий сільський мужлан, яких греблю гати. А нам потрібен міський, з манерами, такий як Олексій Попов.

— Стривайте ви з женихами, мамусю! — примхливо крикнула Ганна. — Мені треба виплакати з себе колишні почуття. Але тут я не зможу — тут все мені нагадує про Ігоря.

— Їдь, у місті поживи, — одразу ж запропонувала мати. — А хочеш, ми тобі там квартиру купимо. Все одно знадобиться в придане.

— Купи, — зажадала Ганна.

— Ох, — важко зітхнув Данило Дмитрович, доїдаючи другий бутерброд і запиваючи його вершками прямо з банки. — Це ж, знову доведеться в банк їхати, грошенята з рахунку знімати? Чому одразу не могли сказати, коли гроші для весілля їздили знімати?..

Квартиру Ганна обрала ближче до центру, з двома великими кімнатами, кухнею-вітальнею та двома балконами. Заставила перефарбувати в ній стіни в білий колір, замовила нові меблі і…

Начебто все добре, як кажуть — живи та радій, але занудьгувала дівчина. За чоловіком.

Ігор сів на подружнє ліжко і подивився на стіну на весільний портрет. Молода кохана дружина Ганнуся кинула його після пари днів шлюбу. Кажуть, поїхала місто підкорювати.

А він то, уявив собі, що Ганна й справді закохалася в нього. Він щодня заглядав у поштову скриньку, чекаючи повістки про розлучення.

— Треба листоноші повідомити, щоб приносила листи в цей дім, — схаменувся він.

Мати кинула пити і сиділа зажурена на лавці біля дому кілька днів, вишукуючи невістку.

— Мамо, ти чого сидиш? Стемніло вже, — виглянув за ворота Ігор. — Якщо ти Ганнусю чекаєш, то дарма. Не повернеться вона.

Мати зітхнула, не зводячи з дороги очей.

— Хороша була в тебе дружина, сину. На мене жодного разу не прикрикнула, зайшла в мою половину — тільки пальчиком затулила ніс і веліла все перемити, перекип’ятити, навіть обіцяла свою покоївку відправити на допомогу.

Ну чисто головний лікар з нашої сільської лікарні, така ж командирка! Одразу видно, з такою жінкою в житті не пропадеш.

Ігор похмуро подивився на матір.

— Забудь. Я їй не пара. Дівчинці хотілося пограти в сім’ю, тільки й усього.

Ігор пішов у дім, від злості перевернув тачку, яка трапилася на шляху. Тут до дому під’їхав автомобіль і застряг, осівши колесами в саморобний насип. Водій вийшов з-за керма, вискочила на дорогу і Ганнуся, зі своєю собачкою в руках.

— Ігорю, допоможи підштовхнути автомобіль, — скомандувала вона.

Ігор вийшов назад за ворота, хотів спалахнути, мовляв, він їй не лакей, щоб бігти за першим клацанням її пальців, але оцінивши ситуацію, вирішив допомогти. Машину ледь витягли і відштовхали до дороги.

Ганнуся гладила свою собачку Монічку, заспокоюючи її і задоволено поглядала на свекруху:

— Ігор у нас такий сильний.

— Що? Розлучатися прикотила? — запитала в лоб свекруха.

— Та ні, хто вам таке сказав? Ну перегнула я трохи, з ким не буває.

— Ти мені ці казки кинь, — блиснула очима свекруха. — Не любиш мого сина, то відчепись, а знущатися над ним не дам!

Ганна тупнула ногою, її собачка гавкнула на свекруху.

— А ви не вказуйте, як нам жити! Без вас розберемося, мамо!

Жінка затремтіла від її слів, руки її затряслися:

— Як ти мене назвала, мамо?..

— Ну. А як мені ще вас називати? Я приїхала за Ігорем. Нудно мені в місті без нього. У кіно і в театри ні з ким сходити.

— Я в театрі ніколи не була, — не розгубилася і тепло посміхнулася свекруха.

Таксист, який привіз у село Ганну, поїхав, Ігор не поспішав повертатися до дому. Він побачив, що молода дружина про щось розмовляє і сміється з його матір’ю і засоромився.

Він до останнього відтягував момент, коли доведеться підійти до дружини. Що вона вирішила, йти, чи повернулася за ним?

— Ігорю, чого став? — махнула рукою йому дружина. — Їсти хочу, чаю хочу, Монічку треба погодувати! Чайник постав!

«Я що тобі, лакей, бігати виконувати твої накази?» — готовий був обуритися Ігор. Але ноги його самі до дому понесли. Як же він скучив за дружиною!

Ця історія наче справжня казка про кохання, вірність та непередбачувані повороти долі. Вона показує, що іноді навіть найнезвичайніші умови та найскладніші характери можуть знайти спільну мову, коли є справжні почуття.

Що ви думаєте про таку швидку зміну настрою Ганни та її рішення повернутися? Чи справді це було кохання, чи щось інше?