Я її терпіти не можу! А дитина ця це взагалі не приший кобилі хвіст. Який із мене батько? Чому вона не розуміє, що я ще не нагулявся! — скиглив у телефон Діма

— Ось воно що, — повтори, будь ласка, — сказала здивована Еля, відчинивши двері до кімнати.

Її чоловік спробував вдати, що вона все не так зрозуміла.

— Елю, я тебе не бачив… Ні, я саме казав мамі, що навпаки…

— Все, – перебила молода жінка. – Я їду. А про дитину навіть не заїкайся. Ти його ніколи не побачиш.

Ельвіра та Діма познайомилися в інституті. Незважаючи на гарне ім’я, дівчина була родом із бідної родини, і їй довелося самій пробиватися у великому місті. Вона вступила на бюджет до престижного вишу, знайшла пристойну роботу. А на останньому курсі за нею став ухльостувати синок багатого тата.

Діму дівчата любили. А як він їх любив… Правда, імена деяких він уже й не пам’ятає, але що тут такого, молодість же. Пара походів у дорогий ресторан, якесь прикраса в подарунок, кілька романтичних вечорів під музику, і бажана красуня була готова майже на все.

Але з Елею все було інакше. “Вламати” відмінницю звичайними способами не виходило, вона навіть платити за себе не дозволяла. Що за дівчина, збожеволіла на майбутній кар’єрі. Ось і посперечався Діма з друзями, що кілька тижнів, і неприступна красуня впаде до його ніг.

Домагатися довелося рік. Зображати справжні стосунки, доглядати, щоб Еля щиро повірила у його кохання. А через місяць після того, як Діма отримав своє, дівчина візьме та й заяви, що чекає на дитину. Переляканий син бізнесмена побіг до тата за порадою. Запитати, як би краще тікати від ситуації. Але батько був хоч і багатою людиною, виявився на диво порядним і змусив сина одружитися.

— Мамо, та я ж її не люблю, — плакався хлопець матері, — у мене таких був вагон із причепом.

— Треба було раніше думати, коли дитину робив, – суворо заявила мати. — Тепер нічого не вдієш. З батьком тобі сваритись не можна, він тобі місце в конторі тоді не дасть. Одружуйся. Згодом щось придумаємо, дізнаємося, на чому цю Ельку підловити. Мені вона теж не подобається, навіщо нам провінціали у сім’ї.

Нема що робити. Зіграли весілля на гроші батька, він запропонував їм пожити в одній зі своїх квартир. Нерухомості в Івана Миколайовича було багато, і він щиро бажав синові щастя.

Було вирішено, що Ельвіра поки що не працюватиме. Потрібно готуватися до народження малюка, а потім все одно в декрет. І дівчина повністю зайнялася домашніми справами. Вона все робила для молодого чоловіка — готувала, прала, наводила вдома чистоту до блиску. Еля майже ні з ким із подруг не спілкувалася, а у вільний час читала книги з материнства.

— Елько, – кричав з коридору Діма, який чомусь прийшов з роботи у 11 вечора, – ти що там, спиш? Вечеря холодна чому? Не чуєш, чи що?

Втомлена молода жінка прокидалася і йшла на кухню розігрівати вечерю.

— Задрімала, сонечко, вибач, — відповіла вона.

Одного дня роль покірної Ельвірі набридла. Їй, звичайно, хотілося зберегти шлюб заради дитини, і вона намагалася догоджати чоловікові. Але всьому є межа.

Якось, коли Дмитро прийшов додому пом’ятим під ранок і намагався дорікнути дружині, що на столі немає сніданку, вона висловила йому все в обличчя:

— Ти не отримаєш ні сніданку, ні обіду, ні вечері, доки не поясниш мені нормально, де був. І чому взагалі ти перестав ночувати вдома? Дімо, у нас, взагалі-то, сім’я. Дитина скоро народиться. Коли ти нарозумишся?

Діму все це дуже дратувало. Все життя впливати на нього міг лише батько, завдяки своїм грошам. Та ще мати, завдяки своїй хитрості та постійній підтримці сина (вона завжди допомагала йому вилазити з колотнеч). А тут якесь дівчисько, якому місце на кухні, підвищило на нього голос. Та як вона взагалі сміє?

— Слухай, — не стримався молодий чоловік, — ти від початку знала, що я ще не нагулявся. Але все одно потягла мене до РАГСу через гроші!

— Потягла? Через гроші? — Еля не вірила своїм вухам. — Та в нас дитина буде. І ти сам мені пропозицію зробив.

— Та я зробив її, щоб… — почав відповідати Діма й осікся.

Він згадав слова батька, що втратить всі матеріальні блага, якщо покине свою дружину з малюком.

— Щоб що? – Жорстоко запитала Еля.

— Щоб бути з тобою, — відповів чоловік перше, що спало на думку. Але не чекав на такі скандали.

Того дня молодята помирилися, але Ельвіра тепер поставила умову: або чоловік приходить додому з роботи вчасно, або він готує та пере собі сам. Врешті-решт їй вагітній вже важко робити домашню роботу.

Дімі довелося підкоритися, покинути улюблені клуби та дівчат. Але що довше він так жив, то більше його це злило. І коли дотримуватися подружніх обов’язків набридло зовсім, він звернувся за допомогою до єдиної людини, яка розуміє. До мами.

— Я її вже не виношу, — кричав він у слухавку, коли дружина була в магазині. — І дитина мені ця зовсім не потрібна. Який із мене батько? Років у 40 я ще подумаю про це, але тільки не зараз. Мене Елька своєю правильністю дратує, куди ще дитину … – Діма мало не плакав по минулому безтурботного життя.

— Не кричи і не нuй, — скомандувала телефоном Тамара Михайлівна. — Я вже тобі казала, сам винен. Добре, батько на роботі, не чує нашої розмови. Виганяти Елю зараз прямим текстом тобі не можна. Сам тоді на вокзалі опинишся. Микола дуже важливий, сам знаєш. Тут треба тонше.

— Та як тонше? З букетом квітів і кільцем чи прийти до неї і запропонувати піти геть? — незрозуміло сказав синочок.

— Та не кажи нісенітниці, — огризнулася мати.

— Мамо, щодо інтриг спец у нас ти, а не я.

І тут Тамару Михайлівну осяяло. Як то кажуть, розумна думка приходить не відразу, але вже, якщо муза відвідає, тримайтеся всі.

— Я вигадала, — урочисто сказала вона.

Синок на тому кінці дроту весь засяяв.

— Загалом, Дім, скажи своїй Елі, чи як там її, що скоро я приїду в гості. По господарству допомогти, адже їй важко. Все, на мою думку, Коля прийшов. Кладу трубку.

— Ель, тут така річ, — запобігливо сказав Дмитро дружині, коли та повернулася. — Ти права. Тобі важко прибирати та готувати, адже термін уже великий. Я подумав і вирішив, тобі потрібна помічниця. Вибач, що всім був незадоволений.

— Щоправда, коханий? — радісно спитала Еля і повисла на шиї у чоловіка. Якби вона знала…

— Так, – відповів Діма, – але наймати когось я не хочу. Чужа людина в будинку – це небезпечно. Тож до нас приїде мати.

Ельвіра майже не знала свекруху, але від сина чула про неї тільки добре. Звичайно, вона була рада, що в будинку буде зайва пара жіночих рук, причому не чужих. Адже їй уже все важче рухалося, а квартира була велика. На тому й вирішили — чекатимуть на маму.

Дощового ранку, коли Діма був на роботі в компанії батька, Тамара Михайлівна прибула до невістки з усіма пожитками. Вона мала більше десятка сумок, ніби вона приїхала надовго. Немов у неї не було грошей, щоб купити собі мило та рушники у величезній кількості. Бідолашний водій кілька разів виходив у коридор і тягав пожитки.

— Так, я житиму тут, — заявила повна жінка і бухнула величезну валізу прямо на подружнє ліжко.

— Але ж це наша з Дімою спальня, — несміливо промовила Еля.

— І що? — посміхнулася Тамара Михайлівна. — Син рідної матері не поступиться? Самі йдіть спіть у гостьову, а мені подобається тут.

Невістка зрозуміла – заперечувати марно.

— Так, тепер перейдемо до обіду, – владно сказала вона і попрямувала на кухню стройовим маршем. — Що там вариться? Суп курячий? Ти що, Елю, пожартувала? Діма тобі, що, дитина мала?

— Але він любить… — спробувала заперечити дівчина.

— Я краще знаю, що мій син любить, — знову перебила її жінка похилого віку генеральським голосом. — Мій Діма звик їсти суп із форелі. Він ріс у нормальній родині, а не у твоїм селі.

— Не намагайтеся мене образити, я виросла у бідній, але гідній родині, — подала голос дівчина.

— Що? — Свекруха надулася, як стара сова. — Ах, ти, невдячна. Я допомагати приїхала. У тебе ж живіт, а ти мені такі речі кажеш. Ану, марш за фореллю в магазин, а я поки що тут приберу.

— Це не живіт, а ваш онук, — гордо відповіла невістка.

— Мій? — посміхнулася Тамара.

Вона підійшла до молодої жінки і провела рукою по її животу, а потім пошепки сказала:

— Зізнайся чесно, дитя хоч точно від Дімки?

— Як ви смієте? – Закричала почервоніла Еля і втекла.

Дівчина сходила в магазин і трохи погуляла, щоби подумати. Коли вона повернулася додому, то побачила, що там усе перевернуто вгору дном. Усі речі переставлені незрозуміло куди, а її улюблені сукні розкладені за якимись пакетами, бо шафи зайняті речами Тамари Михайлівни.

— Ти молода, потерпиш, а мені треба по-людськи розміститися, — незворушно пояснила свекруха невістці. — Так, і ще, я викинула те, що ти там готувала, Дімочка це не їсть. Ось свою вечерю приготувала. Ти маєш бути мені вдячна.

Увечері Еля намагалася переконати Діму поговорити з матір’ю, пояснити, що так поводитися не можна, і допомога такою ціною їй не потрібна. Але син лише відмахнувся. Він знав, що все заздалегідь заплановано.

— Це моя мама, – сказав молодий чоловік, — я не можу її вигнати.

І після цього Тамара Михайлівна доводила Елю щодня, дедалі більше. То невістка надто яскраво нафарбувалася, то не так одяглася, то неповажно звертається до свекрухи. То не ті рецепти вибирає для приготування страв і надто зухвало спілкується із чоловіком. То ложка не там лежить, то вилка.

Якось Тамара Михайлівна написала величезний список дорогих і рідкісних продуктів і відправила Елю по магазинах за ними, щоб вона мала більше часу поговорити з сином.

Коли молода жінка прийшла додому, вона навшпиньки пробралася в квартиру, щоб почути розмову.

— Нічого не допомагає, вона все терпить і не збирається розлучатися, — казав засмучений син. — Скоро народиться дитина, а я потім всю ніч маю плач слухати?

— Ну, гаразд, — відповіла мати, — вижени її просто з квартири без пояснень, та й кінець.

— А батько, а робота?

— Коли ми скажемо, що дитина не від тебе. Нібито ти довідався випадково. Вона ж доводити протилежне не побіжить?

— Навіть не знаю, — замислився юнак.

І тут зайшла Еля. Такого удару вона не чекала, їй хотілося крізь землю провалитися. Вона зрозуміла, за кого вийшла заміж. Та й батько дістався її дитині.

— Я все чула, – сказала вона голосно.

— Та я, та я… — тільки й зміг пробурмотіти Діма. — Це мама. Я, навпаки, її переконував.

— Та як ви можете, Тамара Михайлівно? — з жахом спитала вона. — Так казати про свого онука.

— А що? — нахабно обурилася свекруха. — Син розповідав, до нього ти гуляла із Сергієм. Може, дитя його.

Еле так стало прикро, що не висловити словами. Так, за нею намагався доглядати інший хлопець із курсу, ще до Діми. Але між ними нічого не було. А чоловік, отже, розповів матері все у таких барвах.

Еля добу не розмовляла з чоловіком, думала, як вчинити. А потім вирішила зателефонувати своїй мамі та запитати поради:

— Сину, просто вижени її з квартири, справ-то – Потай почула я розмову чоловіка і свекрухи

— Ель, ти знаєш, я в чужу родину не лізу, – відповіла їй мама. Вона була розважливою та спокійною жінкою. — Але я на твоєму місці збирала б речі і поверталася додому. Онука ми виховуємо. Ти дівчина розумна, грошей заробиш. А з таким татом вам буде лише гірше.

Так Ельвіра і зробила, попередньо викинувши з балкона дорогі речі чоловіка та його подарунки. Дуже було прикро.

Еля народила гарну дівчинку. Діма висилає їй гроші, то його батько наказав. Але до колишньої родини він ні ногою. А Ельвіра поки що думає, що пояснювати доньці в майбутньому про тата.