— Як це не можеш? — я відчула, як мої ноги просто підкошуються. — Мамо, ти ж сама обіцяла, що допомагатимеш, поки ми не вийдемо з боргів

Моя мама вже кілька років живе в Іспанії, працює там і щомісяця переказує нам 10 тисяч гривень, щоб допомогти з житлом і покриттям кредиту. Ми з чоловіком виховуємо троє дітей, і без її підтримки нам було б дуже важко.

— Дитино, я більше не можу допомагати, — сказала вона тихо, наче не усвідомлюючи важливості своїх слів.

— Як це не можеш? — я відчула, як мої ноги просто підкошуються. — Мамо, ти ж сама обіцяла, що допомагатимеш, поки ми не вийдемо з боргів!

— Розумію, але більше не маю змоги. Я сама ледь зводжу кінці з кінцями. Робота непевна, живу в чужій країні, оренда піднялася, а продукти стали надто дорогими. Пробач, доню.

Я не могла сказати ані слова. В голові звучав лише гул. Ці гроші були єдиною надією, за яку ми трималися всі ці роки. Чоловік заробляє небагато, я вдома з дітьми. Кредит на квартиру, комунальні платежі, школа, садок, їжа – ви й самі розумієте, скільки все це обходиться.

— І що тепер нам робити? — видавила з себе я.

— Я не знаю, доню, але вам доведеться якось вирулити з цієї ситуації та шукати можливості заробляти більше.

Мама ще намагалася щось додати, але я не чула її слів. Після тієї розмови я без сил опустилася на диван і просто дивилася кудись в порожнечу.

— Що трапилося? — запитав чоловік, коли увійшов на кухню і побачив, що я не в собі.

— Мама більше не висилатиме гроші, — мовила я, і помітила, як він зупинився, не рухаючись.

— Як так?

— Просто. Не може більше.

Він провів рукою по чолі і сів поруч зі мною.

— Ти ж розумієш, що без цього ми не впораємося?

— Справді? — я не витримала. — Думаєш, я цього не розумію?

— Тоді нам потрібно щось придумати, — важко зітхаючи сказав він.

— Як саме? — я подивилася на нього, піднявши брови. — Що ми можемо вигадати, якщо я вдома з дітьми, а твоя зарплата ледь покриває найнеобхідніше?

Він не відповідав. Згодом встав, взяв телефон і пішов з кімнати. Я зрозуміла, що він зараз намагається знайти підробіток через дзвінки знайомим.

Я схопила голову руками, і в очах усе затуманилось від відчаю.

Діти… Як пояснити їм, що тепер не буде нових іграшок, солодощів і кінематографічних вихідних? Що, можливо, ми змушені будемо переїхати в меншу квартиру?

Що робити далі? Як вийти з цієї пастки? Я дійсно не знаю, що робити. Підкажіть щось, бо я на межі відчаю.