Якби люди не заздрили і не шукали недоліків, ми б з чоловіком жили спокійно. Але ж ні, кожен раптом став будівельним експертом! Мені накипіло, тепер хочу сказати все, що думаю

Молода я була і думала, що все мені до снаги, що й без чоловіка зможу хату збудувати, головне аби гроші передавав, а я вже тут собі раду дам. Мені було тридцять два роки і так вже мене втомило те життя в батьківській хаті, що я вже готова була піти в землянку, лиш би не чути щодня від матері, що вона за життя пристарала, то ми й користуємося.

– Вже сім років ви на моїй шиї, а навіть не дякуєте! Все я своїми руками роблю, все на мені, а ви що? Які з вас господарі? Того вічно нема, а ти з дітьми та нігті пильнуєш та носом крутиш і дітей такого вчиш. Ти маєш зранку вставати і мені дякувати і так само лягати з подякою на устах, що я тебе тут тримаю.

Мама наче була засліплена своєю хатою, що ще глиною була ліплена та дошками оббита, кухня мокріла, з стін аж капало, зате я мала за то дякувати.

І я вирішила, що побудую свою хату, тим більше, що Віктор передавав добрі гроші. Я пішла радитися до кума, бо до кого ще.

– Скільки мені треба аби хату збудувати?

– Та тисяч тридцять, – каже він.

І я так втішилася, адже я такі гроші вже мала. І я давай план виробляти, бригаду шукати. Поки вирили фундамент, то вже десять тисяч просто як корова язиком злизала. Я тоді до бригадира – чого так дорого?

– Пані, а ви ціни знаєте? Та треба мінімум сімдесят тисяч аби хату збудувати.

– Та мені кум казав геть іншу суму, ви думаєте, як нема збоку хлопа, то можна мене дурити?

– Та йдіть по людях та питайте, ми робимо так, як в усіх.

Вже пішла коса на камінь, бо змінила я робітників тільки на фундаменті, а що далі? Як почали мурувати, то я мало за голову не хапалася. Таке мені вимурували, що й не передам словами, бо треба бачити: сходи як пів хати, а далі маленька спаленька, кухонька та ванна.

– Що ви таке муруєте?, – взялася я в боки, – в мене по плану геть не таке.

– Яке по плану, таке й робимо, – вперлися майстри, – як вам щось не так, то шукайте других.

Я вже мало волосся на голові не рву, як інакших, де я їх знайду? Я тоді до кума і він мені якихось порадив, але таких, що мені на купу грошей наїли і напили, але робили так повільно як ті равлики.

Ще й чоловік звідти телефонує, як там його гроші чи в цілості і сохранності, а їх вже й нема.

А я ж кажу, що все є, все на місці і лиш його чекає додому, бо хотіла йому сюрприз такий зробити. Щоб він приїхав і охнув, що житиме у своїй власній хаті, а не з тещою.

Вже мені й п’ятдесят тисяч мигнуло, далі ще десять і нарешті хату перекрили. Ходжу я по хаті і розумію, що наліпили її, мов той грибочок, що високий і вузький.

Мама за мною ходить та приговорює, що не треба було мені зачіпати таку велику роботу і чекати на чоловіка.

Та вже вся вулиця до нас ходить дивитися на мою хату та все свою експертну думку каже:

– Щось тут планування ніяке. Нащо тобі було таких сходів широких та коридору? Хотіла показатися?

А я ж мовчу, що я маю казати, коли ще грошей треба? А тут вже й по грошах, бо їде мій чоловік раптово додому:

– Валю, я везу гроші і ті та й купимо квартиру в місті і ще машину та гараж і заживемо.

Що я мала казати? Він приїхав, то мало там не впав, як побачив нашу хату.

– Хто це будував? Звідки у них руки ростуть? Ти всі мої гроші сюди вклала? Я повірити не можу, що ти така! Та я з тобою жити не хочу! Краще вже самому, ніж з такою!

Що вже він говорив, а мама моя підтакувала, що не треба мені пхатися до важливої справи, бо я ні до чого.

Чоловік мене покинув і не зважав на діти, так з-за кордону більше й не вертався, там має нову родину. Я ж живу в цій кухоньці-хаті, поки були малі діти, то ще якось тулилися, а тепер вже вони біля матері моєї, бо там кімнати більші. Отак мені чужі люди зі своїми порадами життя й зіпсували, самі добре не живуть і іншим не дають. Якби кожен тримав думку при собі, то всім би було краще, хіба не так?