З коробкою новорічних подарунків для племінниць я вирушила в рідне село. По дорозі, як завжди, підбирала попутників. Несподівана зустріч чекала мене на шляху до села. Серед тих, хто махав рукою на узбіччі, я помітила знайоме обличчя. Христина… З одного боку, я не хотіла бачити її, з іншого – не могла проїхати повз. Христина – частина мого минулого, болючого і не забутого

Щороку на свято святого Миколая я відчуваю дивне поєднання радості та суму. Радості, бо я щиро люблю робити подарунки, а суму – тому, що я не маю сім’ї, а мої рідні, які так потребують підтримки, завжди залишаються на відстані.

Я – не заміжня, дітей не маю, хоча завжди мріяла про свою родину. Натомість, маю молодшу сестру, Олену, яка вже кілька років як сама виховує трьох дочок.

Я працюю керівником великої фірми і матеріальних проблем не маю, моя сестра часто звертається до мене по допомогу.

Сім’я Олени живе в селі, і хоча я не надто люблю їздити туди, на свята ніколи не забуваю про них. Купую своїм племінницям подарунки, і хоча вони не просять, я завжди намагаюся забезпечити їм все найкраще: гаджети, одяг, книги, іграшки. Купую їм все наче рідним дітям, бо на щастя, маю таку можливість.

Олені також не відмовляю у допомозі, адже важко ростити троє дітей, коли заробляєш мінімум і постійно маєш справи по господарству.

Я живу в місті, маю власну квартиру та машину, і кожен рік на святого Миколая намагаюся робити щось особливе для своїх рідних.

Але цього разу відчувала якусь тугу, якось не так йшов цей рік. Вранці, в переддень святого Миколая я зібрала подарунки для Олени та її дочок і вирушила в село. По дорозі часто підбираю тих, хто чекає на автобус, і ось на зупинці я побачила Христину.

Христина була знайомою ще з часів, коли я жила в селі. Її я не могла забути, адже саме вона колись забрала у мене Івана – мого першого хлопця, якого я дуже любила.

Це стало для мене справжнім потрясінням, бо я була впевнена, що він мій, а Христина з’явилася в моєму житті, як тінь, і розвіяла всі мої мрії про кохання.

У нас з Іваном справа до весілля йшла, а Христина оголосила, що вона дитину чекає. Іван попросив у мене вибачення, сказав, що дитина – це занадто серйозно, тому він мусить залишитися з Христиною, хоч і не любить її.

Я не стала розбиратися хто кого любить. Мені було дуже боляче і я поїхала з села в місто, сподівалася, що якщо зміню місце проживання, то швидше все забуду.

Я почала будувати своє нове життя в місті, а Христина з Іваном залишилася в селі. І ось тепер, через стільки років, ми знову зустрілися.

Я не могла проїхати повз, бо Христина стояла сама на зупинці, і зрозуміла, що вона чекає на наступний автобус, який мав прийти через пів години, а надворі темніло і було доволі холодно. Я зупинилася, відчинила дверцята і запропонувала їй підвезти.

– О, дякую! – сказала Христина, несміливо сівши в машину.

Спочатку ми обидві мовчали, кожна занурена в свої думки. Першою розірвала незручну тишу Христина.

– Ти ж не залишилася в селі? – запитала вона через кілька хвилин тиші, мовби намагаючись розвіяти напружену атмосферу.

Я коротко відповіла:

– Ні, працюю в місті.

Потім Христина раптом почала розповідати. В її словах я почула багато болю, і хоча на початку це здалося мені дивним, я зрозуміла, що її життя стало не таким, як вона мріяла.

– Пробач, що так сталося, – почала вона. – Іван досі не може тебе забути. Все, що я зробила – це забрала тебе в нього, і я дуже шкодую.

Виявляється, Іван і Христина вже не були разом. Вона розповіла, що він довгий час не працює, випиває, а вона кожного дня намагається заробити на своєму маленькому бізнесі.

Діти залишаються з бабусею, а Христина їде в місто працювати. Вона виглядала змученою, а сльози на її обличчі стали підтвердженням того, що її життя було далеке від того щастя, про яке вона колись мріяла.

Я слухала її і все більше розуміла, наскільки вона змінилася. Хоч я й не могла пробачити їй те, що вона практично зіпсувала мені життя, але тепер її слова не викликали в мені ненависті, а радше співчуття. Вона втомилася від свого життя.

Потім Христина обернулася і побачила мої подарунки на задньому сидінні.

– Ой… – сказала вона, побачивши купу коробок, – Це для твоїх племінниць?

Я кивнула. І тут вона почала плакати. Я була вражена і навіть трохи не знала, як реагувати.

– Я своїм дітям в цьому році подарунків не зможу купити, – сказала Христина. – В мене просто немає грошей. Я все віддаю на їхнє навчання та їжу.

Я згадала, що серед моїх подарунків є одна лялька, яку я знайшла для наймолодшої племінниці. Це була лялька LOL, яку вона давно просила. Вона була дуже дорогою, і я купила її дві – одну для племінниці, а другу залишила для себе, щоб вони могли грати, коли приїдуть в гості.

Я раптом зрозуміла, що можу допомогти Христині. Взяла коробку з лялькою і протягнула їй.

– Ось, візьми, – сказала я. – Це для твоєї донечки.

Христина спочатку відмовлялася, але я переконала її.

– Миколая – це свято чудес. Я знаю, як це важливо для дітей.

І не хвилюйся, це від щирого серця.

Вона довго мовчала, потім обережно взяла коробку.

– Я не можу прийняти це, – сказала вона, витираючи сльози. – Це занадто багато для нас.

– Це не багато, Христина. Це просто свято. І якщо я можу зробити щось, щоб твої діти були щасливі, я зроблю це. Ми всі переживаємо важкі моменти в житті, але саме в такі моменти потрібно допомагати одне одному.

Її очі були сповнені вдячності, і в її голосі я почула щось нове – подяку та надію. Ми їхали мовчки до села, але я розуміла, що зробила правильний вибір. Адже не можна будувати щастя на чужому горі, але можна знайти шлях до підтримки і допомогти, коли це дійсно важливо.

Коли я приїхала до сестри, я віддала всі подарунки своїм племінницям, але думки про Христину не залишали мене. Того вечора, сидячи разом з родиною біля святкового столу, я зрозуміла: справжнє щастя – це не в тому, що ми маємо, а в тому, що можемо дати іншим.

Миколай приніс не лише подарунки, але й нагадування про те, як важливо дарувати любов та підтримку, адже це найкраще, що ми можемо дати іншим.