Йду по коридору купейного вагону, враховуючи, що моя зламана нога ще не зовсім одужала – втрачаю рівновагу і притуляюсь до когось с пасажирів. Через 5 сек в купе залітає хлопець і починає…

Поїзд. Напрямок Південно-Західний. Багато військових. Багато зі зброєю. Багато поранених.

Йду по коридору купейного вагону.

Прохід в вагоні вузький. В проході стоїть парочка з дитиною – просовуюсь повз них.

Вагон качнуло на коліях. Враховуючи, що моя зламана нога ще не зовсім одужала – втрачаю рівновагу і притуляюсь до когось с пасажирів.
Їду далі. Заходжу в купе, сідаю.

Через 5 сек в купе залітає хлопець, що стояв в коридорі і починає верещать: Зачєм ти пристайош к моєй женє?!? Зачем ти к нєй прислоняєшся?!? Бризги з рота летять по всьому купе, морда червоніє, кулаки в бойовій готовності.

Ніх@я собі ситуація, думаю я. Шо за брєд?!

Хлопче, кажу, ти розумієш, що ми в вагоні? Тут всі відстані між людьми дуже скорочені. Всяке буває. Та я навіть і не бачив на кого впав, вагон трясе, колії старі…. Кажу, вибач, якщо що, протягую йому руку.

Він з затиснутими зубами, але з таким же ж шаленим поглядом хапає мою руку і повторює по колу свої безглузді звинувачення. Отелло хєров. І пох що я по формі, пох що він неодноразово бачив як я культигаю по коридору на перекури. Пох, що поїзд забитий побитими бійцями, а він призовного віку і не схоже, що навіть ходив до військомату.

Повага, порозуміння і толерантність до військових?

Про що ви? Якщо під час війни нам ліплять такіх ляпасів на всю морду люди, які палець об палець не вдарили для Перемоги, то що очікувать через пару місяців після війни?

Нас будуть слать в кожній маршрутці, а фразу “мі вас туда нє посілалі” будемо чути по 5 разів за день. Це розповідають всі хлопці, які пройшли 2014-2015, Дебальцево і Іловайськ. Мій командир навіть свою убедеху ніде ніколи не показував, щоб не отримувать холодний душ на голову. Він розумний. Він знав стан справ в головах населення.

Але я готовий до таких ляпасів. Настрій було трохи зіпсовано, але згадав Херсон і херсонців, свій підрозділ, хлопців, командира – і відлягло, попустило.
Але шановні, знайте. На цей раз відлягло, а наступного – хто знає. Ми ж контужені. Ми всі з ПТСР. Ми зі зброєю. Під час цієї “милої” бесіди мій калаш лежав під матрацем, а іменний тісак висів на поясі…. Всяке могло бути….

Памʼятайте, шановні, які дозволяють собі з грязного рота висрать “ми вас туда нє посилалі”, що у людини є “прєдєл прочності”, і при прояві неповаги сценарій подій може бути дуже різним.

Але я, особисто, толерантний. Знаю, що все переживу і нікого пальцем н зачіплю. Але за інших не ручаюсь. Будьте обережні з публікою “ЗСУ”. Ну це життєва порада для тих хто “нє рождьон для войни”

А ще я знаю, що цього ревнівця мені послав Боженька, щоб вже зараз я задумався і готувався морально до післявоєнного життя. Воно принесе багато сюрпризів. Не треба себе тішити наівними сподіваннями, що хтось змінився. Люди залишаються людьми. Особливо, якщо не чутно пострілів в сусідньому кварталі.

Про це пише Страх Олександр на своїй сторінці у фейсбук.